«Дякуємо, і йдіть ви на…»: сповідь ліквідатора, який вижив після реактора, але став непотрібен

Чим ближче до «круглої» дати — сорокаріччя Чорнобильської катастрофи, — тим злішими й безнадійнішими стають ліквідатори в соціальних мережах. Побачивши таку активність, наш Дмитро Жогов приготувався до десятка інтерв'ю. Однак перша ж спроба розговорити справжнього, а не переодягненого учасника тих подій, провалилася.

Наш репортаж мав стати історією цих людей, але він залишився незавершеним. Просто ті, хто ще живий, мовчать, а державі так зручніше.

Поки посадовці полірують пафосні промови про «вічну пам'ять подвигу», ті, про кого нібито пам'ятають, грубо і чесно додають своє: «Якби не сорокаріччя — ви б про нас не згадали… дякуємо, і йдіть ви на …».

Їхні групи у Facebook перетворилися на суцільний потік болю: «Заберіть собі ці 120 гривень, якими раз на рік «оздоровлюєте» ліквідаторів», — пишуть одні. Інші вивалюють у мережу рахунки від податкової за квартири, які вони купували самі, так і не дочекавшись допомоги від держави.

На мій пост із простим запитанням — чому ви хочете ігнорувати річницю? — за одну ніч прилетіла тисяча лайків і сотні коментарів. Люди кричали капсом.

«Обіцяні квартири не дали, купували самі, тягнулися як могли. Тепер податкова надсилає повідомлення про сплату податків на нерухомість. А на харчування виділяють 170 гривень. Пільги на комунальні послуги понад рік як скасовані зовсім, хоча законом спочатку було передбачено 50%. Потім ввели норми споживання, а потім взагалі скасували. Дякую за «турботу», про ліки вже не пишу — це ще одна біль їхніх реформ».

Але потрібні були реальні люди, а не акаунти. З Олегом Шевчуком ми зустрілися в сквері Героїв-льотчиків, що на п'ятій станції Фонтана. Мені сказали, що він така людина, яка говорить не дивлячись. Говорить правду-матку.

Ліквідатор, учасник комплексної експедиції Інституту атомної енергії імені Курчатова. У нього чотири ордени України. Останній вручав Зеленський — «За заслуги»II ступеня. Я його бачив на аватарці в соцмережі. Але наживо ледь упізнав. Хіба це він? Дуже худий. Майже виснажений. А руку простягнув — там шрам на шрамі.

«Тричі ледь не відправився на той світ. Лікують мене зараз у Києві, — розповідає Олег. — Там клініка імені академіка Спіженка. Там німці за мене взялися. Грошей не беруть, їм для науки це потрібно. Мене там вилікували. Я схуд на 40 кілограмів. Ходити не міг. Сидіти не міг. Ось рука така — не згинається. Тут суцільні шви.

Мене рятує море. Але купатися мені категорично заборонено. Тому що в мене дуже знижений імунітет, можна будь-яку інфекцію підхопити. Я тільки ходжу і дихаю морським повітрям. Вранці, рано, о п'ятій ранку. Справжнім йодом».

Поки Олег вдихає морське повітря на Фонтані, у соціальних мережах до мене в особисті повідомлення підкочують «банкетні чорнобильці». Вони обласкані владою. В принципі, люди непогані. Але мене все це відштовхує.

«Ви робите репортаж до 40-річчя? У мене є розділи моєї нової книги! Сьомої за рахунком! «Я обійняв реактор першим». А ви читали мій попередній роман «Свинцеві ангели Чорнобиля»? Ви повинні розповісти про неї».

Я пояснюю їм, що я не «паркетний журналіст». Я не роблю репортажів про покладання квітів і перерізання стрічок. Починаю розпитувати про скасовані пільги, про «фальшивих ліквідаторів». І «банкетні чорнобильці» в обуренні відступають. Про це вони говорити не хочуть.

А в групах Facebook — новий привід для обурення: урядовий «експериментальний проєкт» щодо підтвердження проживання в чорнобильській зоні.

Сенс його простий: навіть якщо у людини вже є посвідчення потерпілого, її знову можуть змусити доводити, де вона жила, скільки часу провела в зараженій зоні і чи має право на пенсію та пільги.

Для цього при обласних адміністраціях створюють тимчасові комісії. Саме вони вирішують — підтверджувати статус чи відправляти людину по новому колу збирати довідки. З одного боку — 1,2 млн «причетних» за документами. Зрозуміло, що це забагато. Зрозуміло, що дві тисячі гривень за верифікацію зайвими не будуть. Але у людей закипіло. Ніхто до ладу не знає, що це за комісії. Хто до них входить. Де вони знаходяться.

Олег Шевчук виявився дуже «складним» співрозмовником. Його не розговориш. Він починає говорити — і замовкає.

«Дуже багато засекречено. Тому що там не так просто все відбувалося, — розповідає він, ніби нехотя. — Я з Прип'яті привіз сюди 50 сімей. Вони живуть у селищі Котовського. І назад поїхав. Ми з реактора витягли всю гидоту. Дружина плакала, але куди діватися? Я ж там не постійно перебував. Не можна було. Місяць там, півтора місяця вдома. Я просто не можу багато розповідати. Я підписку давав».

Оживає, коли починаємо говорити про меморіал чорнобильцям.

«Це ж я все створив. Це був перший комплекс для чорнобильців на території колишнього Радянського Союзу. Коли мене у 89 році забрали до Москви, я лежав у Кремлівській лікарні. Тоді там головним лікарем був академік Чазов. Я з ним познайомився. Ось тоді я запросив його і Веліхова, це директор інституту імені Курчатова, на відкриття. Ось вони приїхали, і тоді по всьому колишньому Союзу пішло. Там же на стовпі табличка висить, що це я побудував».

На питання про бажане ставлення влади Олег Шевчук відповідає з важким розумінням: поки триває війна, вимагати чогось або просити виплат неможливо — на всі потреби грошей у країні просто не вистачить. Але цей спокій миттєво зникає, коли мова заходить про винуватців сьогоднішньої катастрофи.

«Треба ж бути таким ідіотом. Скільки загинуло цивільного населення? Ні за що. Чим він від Гітлера відрізняється? Нічим. Скот. Надута істота!» — так проявляється його реакція на нову біду.

Навіть знаючи про майбутню зраду з боку держави, про позбавлення пільг і бюрократичне пекло, він все одно поїхав би до Чорнобиля знову. Адже у нього залізна мотивація.

«Біда була б. Роздуло б по всій Україні. І по всій Росії. І пів Європи було б непридатним для життя».

Дійсно, найстрашніший сценарій Чорнобильської катастрофи полягав у вибуху розплавленої активної зони реактора при контакті з водою в підземних резервуарах. Це могло призвести до викиду величезної кількості радіоактивних речовин, що зробило б більшу частину Європи непридатною для життя.

— Я по очах бачу, що у вас ніби якийсь біль сидить всередині. Невисловлений, — я, як і раніше, намагаюся розговорити свого небагатослівного співрозмовника.
— Звичайно, — кидає він, після чого раптово перериває розмову, прощається і йде.

Я дивився йому вслід і сумно думав, що час чорнобильців закінчився.

За час роботи над матеріалом ніхто з «рядових» чорнобильців більше не вийшов на контакт. Одні бояться втратити останні крихти, інші нехтують подачками, треті просто змирилися. Без їхньої участі будь-які питання до чиновників перетворюються на формальність. Офіційна відповідь передбачувана: скарг немає, судів немає, все за графіком — квіти до пам'ятників і презентації пафосних книг.

За час роботи над матеріалом ніхто з «рядових» чорнобильців більше не вийшов на контакт. Одні бояться втратити останні крихти, інші нехтують подачками, треті просто змирилися. Без їхньої участі будь-які питання до чиновників перетворюються на формальність. Офіційна відповідь передбачувана: скарг немає, судів немає, все за графіком — квіти до пам'ятників і презентації пафосних книг.

Один з останніх коментарів під моїм постом був таким:

«Пішли герої Другої світової. До останнього їм влада обіцяла квартири. Поки останній ветеран не помер. Потім були ми. Нас спершу пестили. А потім забрали все. А тепер на черзі молоді хлопці, які повертаються без рук, без ніг. На них чекає те саме. Ось що страшно».

Автор — Дмитро Жогов