Драматичну поему «Мир тобі!..» за п’єсою Лесі Українки «На полі крові» грають в Одеському обласному академічному драматичному театрі.

Кожний показ набуває особливого забарвлення, надто зараз, коли християнська спільнота відсвяткувала Великдень.

Досі точаться суперечки: що, коли зрада одного з апостолів була місією, покладеною на нього? Леся Українка не поділяє такої точки зору, проте робить з Юди героя на кшталт Макбета, чиє падіння не може не викликати певного співчуття та жалю, адже цьому можна було запобігти. Апокрифічна версія історії Юди Іскаріотського, який нібито на свої тридцять срібняків купив клапоть неродючої землі, зрадивши Спасителя, позбавлена побутових деталей, розкривається засобами метафоричного театру (режисура та сценографія належать Олені Пушкіній).

На сцені якась космічна пустка, порожня порода, дарма порається ставний молодий чоловік з несамовитими очима. Нечиста совість нездатна виправдати зраду, що призвела до непоправного. Певно, Лесин текст про Юду найкращий та найзмістовніший у всій світовій літературі. І актори доносять його напрочуд виразно, всі троє: Валентин Базаря (Юда), Прочанин (Вадим Анохін) та Неллі Чуран (Примара). Поле крові, придбане ціною страждань Христових, немов прихистило скорботні постаті, але це камені, що нагадують закутаних в плащі людей. Що тут може вродити?

Люди часом прикидаються елементами декорацій: хтось із персонажів застигає поруч із камінням, і тут вже згадується біблійна легенда про дружину Лота, яка обернулася на соляний стовп, побачивши наслідки гніву Божого.

Здавалося б, як не гніватись Господу на зрадника? Він немов промовляє до Юди устами спраглого Прочанина: «… ти той Юда, що вчителя продав». Та більш не хоче його води. «Як хто що зайве має, той може те продати. От я мав учителя – як він зробився зайвим, то я його продав», — зухвало каже у відповідь колишній апостол, але це зухвальство лише верхівка айсбергу. Де межа між служінням ідеалу та здоровим глуздом? Як розпізнати облуду, відрізнити пророка від лже-пророка?

Роздавши на адреналіновому піку батьківський статок бідним неробам, Юда почувається ошуканим, і має на це право: «Не царство боже, ні — скоріше пекло було у тім гурті». Уїдлива Примара, відсутня в оригіналі, коментує діалог персонажів і вже точно не уособлює силу добра, Прочанин, кажучи Юді «Геть від мене, сатано», дивиться на третю особу недарма.

Леся Українка дає голос Юді, аби почути його власну трагедію, сумнів та каяття: не такий вже я винуватий, адже Спасителя могли й не катувати, не стратити… Але ці жалюгідні спроби себе виправдати ніщо перед голосом совісті, і Юда-таки має намір завіситись над своїм полем крові, опинитися на висоті хоч таким чином. Не гірший Його учень.

Авторка — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського