«Ми тут всі випадкові». Одеський український театр розпочав 100-й сезон сучасною п`єсою  

Перший показ одноактної драми «Вирій» відбувся в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька.

Формат «Глядач на сцені» в даному разі не передбачає імерсивного загравання з публікою, персонажі демонстративно не звертаються до людей у кріслах, не зазирають у очі. Все відбувається дуже близько як фізично, так і до серця. За півтори години перед нашими очима сталося так багато, стільки всього промайнуло, і над побаченим хочеться роздумувати значно більше часу, аніж тривала вистава.

Драму Наталі Ігнатьєвої поставили режисери Олександр Самусенко та Мирослава Ткач, і вони радять пошукати ключик до розуміння сюжету в українській міфології. Унікальне слово «вирій» не перекладається жодною мовою світу, але східні слов’яни знали, що там завжди тепло. Тому туди летять птахи й душі померлих, які тимчасово теж обертаються на птахів. Але так видається живим, насправді ж перехід із земного буття в позаземне може виявитися біганиною по колу.

Героїні вистави, наші сучасниці, виписують кола по сцені. Актриси біжать, коли грають живих жінок, і коли їхні персонажі позбавляються життя, але не почуттів, проблем та спогадів. Це прописане у драмі й не додає оптимізму: нікого на тому світі з близьких жінки не зустріли, так само гостро, як і за життя, переймаються долями сина, брата, чоловіка, незнайомого юнака. Так само страждають. Не варто було й гинути. Не хочеться приводити дітей у світ, де точиться війна.

«Ми тут всі випадкові», — кажуть вони на початку дії одна одній, застрягаючи на автобусній зупинці. Проте нічого випадкового не буває. Кожна з цих жінок, як інтригує Олександр Самусенко, уособлює певну стихію. Найстарша, згорьована селянка Галина (заслужена артистка України Нінель Наточа), це сама земля, тут без питань. Може породити, може й поглинути. Монолог Галини, коли вона закликає стати на захист померлих поряд із живими, весь могутній український Рід, стає кульмінацією вистави.

Юна військовослужбовиця Ангеліна (Марія Буймович), безперечно, вогонь, спалахує миттєво. Менше з тим її полум’я ще треба роздмухати, і тут якраз нагодилася поривчаста Марина (Ірина Бесараб), дівчата затято чубляться. І, нарешті, стихія води, це, певно, про ніжну, виховану панночку Інгу, яку грає Ірина Шеляг. Настане мить, і з лагідного струмочка Інга перетвориться на ту, що греблі рве, може знести все на своєму шляху і зненавидіти усіх, хто залишився жити, на відміну від її коханого чоловіка. Злі слова, брудна лайка, нарікання на «дурня», що пішов на війну та загинув, а жінці що робити? Вона почувається зрадженою…

Драматург досліджує актуальну проблему, показує, що вийде, коли українці продовжуватимуть «не прощати» одне одного за те, що пішов воювати чи ні, поїхав з країни чи залишився, помер чи вижив тощо. Лихо буде, біда, біганина по пекельному колу.

Необов’язковими видаються відео з призабутим (а молоді глядачі можуть і не ідентифікувати його) Горбачовим, вихід на сцену зухвалих піонерів з барабаном та горном, потім мовчазних косарів, які невидиме зілля викошують навколо себе.

Гіпсові Венери, що визирають із схожих на труни паркових ящиків (в такі ховають скульптури на зиму чи то під час воєнних дій), мабуть, теж трохи зайві. Це не на докір талановитому сценографу Максиму Лапку. Ну так, одна з героїнь була дружиною скульптора, далеко не успішного, а чоловік міг би мати інший фах, що міняє його діяльність за великим рахунком? Венери помітно заважають актрисам бігати.

І вже точно зайва у сучасному театрі дим-машина, це якесь середньовічне жахіття, хімічна атака, від якої не сховатися. Жінки найцікавіші в цій драмі, акторські роботи найцінніші, не хочеться розпорошувати увагу поміж ними і тінню генсека, голими Венерами та босими косарями. Однак перше враження буває й помилковим, а зважаючи на те, що п’єса нова, глядачу наперед незнайома, залишимо театралам право зробити власні висновки.

«Вирій» незабаром побачать у Рівному, куди він вирушить на гастролі. І хоча розважальним його не назвеш, прихильники у нього будуть, в якому куточку України б не побачили. Іноземна публіка, принаймні, краще зрозуміє наші проблеми (але проблеми виникнуть вже у неї з розпізнаванням генсека), а більшого годі й чекати. Ювілейний, 100-й сезон розпочався потужно, хоч і для невеликої аудиторії, яку може вмістити сцена.

Автор — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського