Прем'єра вистави «Мій тато – птах» за мотивами однойменного твору англійського письменника Девіда Алмонда відбулася в Театрі юного глядача імені Юрія Олеші.

Режисер Олена Юзвак поставила виставу дуже винахідливо та професійно, а все ж-таки видовище справляє подвійне враження.

Девід Алмонд пише у стилі магічного реалізму, проте чаклунства як такого не відбувається. Нам показують родину батька та дочки. Мати, на жаль, померла, від неї залишилися тільки добрі спогади та красива фотографія.  

Тато (у цій ролі бачимо Олексія Кочетова) вважає за краще сидіти вдома, ніж спілкуватися з навколишнім світом. Принаймні, в образі людини він не хоче себе проявляти. Працювати не пробував, але про хліб насущний не думає.

Чи усвідомлює тато, що передчасна смерть дружини поклала на нього додаткові зобов’язання щодо дитини? Мабуть, таки розуміє, коли тікає від проблем до примарного світу, де йому здається, ніби саморобні крила триматимуть його у повітрі. Сумнівно! Юна донечка всіляко таткові підігрує, вже й сама розмахує чимось на кшталт крил та клекоче, ніби чайка… Звуки, що їх видає сімейка квадроберів, такі реалістичні, що душа крижаніє.

Ситуація вельми чудернацька. Дивакуватому татусю забаглося взяти участь, ще й разом із донечкою Ліззі (її грає Єлизавета Горбенко), у всесвітньому конкурсі летунів, розпорядник якого (Іван Лавренко) якраз і виглядає, як людина на своєму місці: ексцентричний та іронічний блазень, трікстер, шпрехшталмейстер старовинного цирку в одній особі. Виходить у залу, грайливо показує ногу в панчосі з-за куліси, заповнює анкети учасників: «Ім’я? Рід занять? Рушійна сила?». Наші квадробери виступатимуть під прізвищем Кар-кар, а рушійною силою свого польоту вважають передусім віру! Трохи бентежать надто палкі обійми тата й доньки, спільна їхня маячня про якесь гніздечко з пташенятами. Друзі, це відгонить інцестом, як не крути.

Батько сімейства майструє крила зі знайдених у шафі ганчірок та підібраного на вулиці пір’я. Юні глядачі теж можуть спробувати зробити крила за схемою, намальованою в програмці. Добре, що там-таки зазначено: «Не використовуйте пір’я справжніх птахів, яке ви знайдете на вулиці – це може бути небезпечно». Не завадило б ще дописати, що не можна стрибати з висоти з цими крилами, а хто знає, як діти можуть витлумачити все побачене у виставі…

Квадробери почасти поводяться агресивно, і наші Кар-кари не виняток, коли їх намагаються відмовити від небезпечної затії представники здорового глузду: тітонька Дорін (Ляна Карєва) та директор школи (Марк Пан). Тітонька – доволі приземлена особа, від тіста не відірвати, намагається хоча б племінницю забрати з цієї Воронячої слобідки, а директор несподівано позбувається клепки й також записується на участь у конкурсі, та встигає обзавестися костюмом ракети. На щастя, змагання відбувається поза баченням глядачів, за ним спостерігає спантеличена тітонька.

Сценографія та костюми Олени Штепури знов-таки натякають на естетику цирку позаминулого століття, вишукана хореографія Діани Костики більше схиляється до двадцятих років минулого століття. А чому б театру не пошукати актуальну драматургію про дітей-квадроберів? Цікаве й неоднозначне явище…

Авторка — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського