«Міні-Ісраель»: в одеському музеї показали Землю Обітованну в мініатюрі  

Виставку фотографій «Міні-Ісраель» як явище культури» можна відвідати в Одеському Будинку-музеї імені Н. К. Реріха. Подію приурочено до 70-річчя Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку озброєного конфлікту, прийнятої 14 травня 1954 року.

За основу конвенції покладено славнозвісний Пакт Реріха, підписаний у Вашингтоні в 1935 році президентом Рузвельтом та представниками латиноамериканських країн. Саме на Гаазькій конвенції був прийнятий символ «Блакитний щит», який знаходиться на будівлі музею.

Автори фотографій — доктор філологічних наук, митецтвознавець, член правління Об’єднання професійних художників Ізраїлю, керівник міжнародних музейних проектів Галина Подольська та моделіст, скульптор Валерій Щетінін.

На знімках – експонати парку мініатюр «Міні-Ісраель», який в ізраїльській культурі XXI сторіччя став явищем, що поєднало традиції європейських парків-музеїв під відкритим небом та особливості місцевого менталітету. Парк розташований в Латруні – одному з наймальовничіших передмість Єрусалиму. В парку представлено біля 400 експонатів, що відображають духовні цінності Землі Ізраїлю, мають історичне, архітектурне, культурне, теологічне, етнографічне значення.

Це зменшені копії (макети, моделі) пам’яток країни та найбільш значущих архітектурних споруд. А ще тут представлені провідні компанії, що стали природною частиною ландшафтів сучасного Ізраїлю.

Мініатюри створювалися з використанням різних технологій, включно комп’ютерні. Проте істинне життя в поліуретанові конструкції вдихнула ручна праця художників, які займалися розписом кожної моделі. А незабаром з’ясувалося, що на пекучому сонці поліуретан пливе. Каркас не тримає форму. Вдосконалили.

«Валерій Щетінін брав участь у створенні парку, — говорить директор музею Олена Петренко. – В 1986 році один чоловік, якого звали Ейран Газіт, знаходячись у Європі, побачив парки, що відтворювали в мініатюрі головні архітектурні цінності конкретних країн. Він загорівся ідеєю створити такий само парк в Ізраїлі».

Але обстановка в країні тоді тому завадила, і до даної ідеї він повернувся у 1994 році. Будучи ентузіастом та підприємцем, Газіт став збирати людей, аби парк цей спроектувати. Величезний штат інженерів, архітекторів, археологів, істориків створював 750 макетів.

«Проходячи алеями, ви здійснюєте подорож, починаючи від Храму Соломона, гробниці Іродіади, римських та османських споруд, до меморіалу на честь відвідування Джоном Кеннеді Ізраїлю та ще сучасніших об’єктів, наприклад, Синхрофазотрон», — підкреслила Олена Петренко.

У створенні «Міні-Ісраелю» брали участь понад 200 спеціалістів, серед яких було чимало репатріантів з колишнього СРСР. Відкритий парк був у 2002 році, поряд із культовими спорудами юдаїзму, християнства та ісламу, там є й залізниця в мініатюрі, порт в басейні.

Держава підтримала фінансово створення дорогого проекте, а зараз це повністю приватна територія. З’явилися готелі, майданчики для розваг, мініатюрні дерева пішли у ріст без належного догляду, вони домінують над спорудами. Проте й у такому вигляді парк вабить, хоча у ньому вже не 750, а 400 макетів.

Так, парк – це ще й рослини, і за первинним задумом вони теж повинні були бути маленькими. Тисячі зразків ближньосхідної флори й особливих сортів мініатюрних рослин вирощувалися для цього проекту в теплицях фірми «Міні-Ган» з урахуванням досвіду подібних парків у Нідерландах, Італії, Бельгії. Для цього використовувалися навички садоводства з застосуванням принципу квітникових терас та мистецтва бонсай.

Ніколай Реріх зазначав, що «кооперація, свідома праця та добросовісне відношення у всьому й до всього мають лягти за основу Нового Будівництва». Парк «Міні-Ісраель» зібрав та показав пам’ятки Землі Обітованної на території, що має форму Зірки Давида.

Після закінчення війни Україні теж варто було б замислитися про створення такого парку, нам є що показати, і увагу туристів було б забезпечено. І вже зараз зрозуміло, що віддавати повністю цю справу у приватні руки не буде вірним рішенням, краще вчитися на чужому досвіді.

Автор — Ірен Адлер, фото Володимира Андреєва