Марить евтаназією та вже не пише віршів: Юрій Іздрик виступив в Одесі  

Творчий вечір одного з найвідоміших українських поетів Юрія Іздрика пройшов у Великій залі Одеської філармонії дуже жваво й весело. Успішним виявився збір коштів на потреби 93-ї бригади (лотами на аукціоні були колекційні монети, збірки віршів Іздрика та платівка із записом творів Леся Подерв’янського у виконанні автора).

Автограф-сесія викликала неабиякий ажіотаж, пан Юрій тільки просив називати свої імена голосніше («Дідо глухуватий»). За власним зізнанням, віршів він вже не пише сім років, поетичне сприйняття світу зникло. Але поет залишається поетом, навіть коли не створює нового.

Отже, Юрій Іздрик розповідає (ми зберегли всі особливості авторського стилю й вимови) про те, що його бентежить нині.

У поета п’ять життів

Статистика каже, шо в кожній популяції якихось відхилень, так званих девіацій чи то психічних на кшталт шизофренії, чи гендерних на кшталт гомосексуалізму, приблизно дев’ять відсотків. Закон великих чисел. І приблизно стільки ж людей у західноєвропейській, скажімо, англосаксонській цивілізації ходять слухати поезію. Це не стосується України. Якийсь дивовижний бум навколо цього, люди їздять на всілякі літературні фестивалі, в столиці тривога, а люди стоять в кілометровій черзі до Арсеналу. А на «Книжковому Арсеналі» поет намбер ван Сергій Жадан збирає олімпійський комплекс, причому сам, без ансамблю, без своїх «Собак у космосі», виключно як поет, це унікально. Це я до чого все веду, дякую, шо прийшли.

Дивіться, я називаюся Іздрик, мені 63 роки, в минулому трохи письменник і трохи поет, але давно вже на глибокій пенсії, нічого не пишу, паразитую на своїх віршах. Я приблизно так і уявляв собі щасливу пенсію, але шось пішло не так явно. До всього цього я соціопат, мізантроп і аутсайдер. Веду вже п’яте життя, воно почалося до речі, вже цього року, практично навесні. Після Шевченківської премії. Я знав, шо це погано кінчиться. Перше моє питання до Господа як від соціопата і аутсайдера було: «За шо, шо я таке зробив».

Але потім я подумав: «Дякую, Боже, шо дав грошима». І заспокоївся. Але я знав, шо це найвищий рівень визнання, принаймні в цій країні, в цій культурі. І шо після такого піку синусоїда зігнеться і піде вниз, це по-любому, це  також закон великих чисел, закон життя такий. Але шо накриє так фатально, всебічно, комплексно і кардинально, як накрило мене зараз, то це капєц. Весь час думаю, як я буду віщати зі сцени в депресії.

Життя – це дніще, просто дніще. Запевняю вас, шо ми до віршів дійдем. Так от, після Шевченківської премії я знав, шо синусоїда піде вниз, але думав, шо плавно і поступово, а не посиплеться прямо всьо: особисте життя, проєкти ділові, квартира, здоров’я (передусім психічне, бо все, шо ти бачиш навколо, формується в твоєму мозку, шо твій мозок тобі показує, те ти й бачиш). А тут ти дивишся шо на себе в дзеркало, шо всередину себе, шо на той світ дурнуватий, і всьо…

Дуже сумнівався, шо вийду на сцену, але в Одесі, дякувати Богу, є дружочок Саша, який мене давно запрошував до будиночку біля моря, за Чорноморськом десь. Я приїхав ше вчора і трохи відійшов у вас душею. Я взагалі люблю Одесу, Одеса стоїть якась така облуплена, і у вас не обрізають дерева. Як у джунглях себе почуваю. Це дуже круто. Так шо буду віщати з дна депресії. Із п’ятим життям, ми розібралися, це кака, як каже мій трирічний онук.

Перше було за совдепії, у мене дві батьківщини, це теж різновид шизофренії: до моїх тридцяти років Україна була у складі Радянського Союзу, це теж була жопа і дніще, тому шо ти знав теоретично з кінематографу, з книжок, з чуток, шо десь там далеко є так званий вільний світ. І там є секс, і рок-н-ролл, і все, шо хочеш, а тут ні хріни немає, за машиною требо стояти в черзі років десять. Є такий хороший анекдот:

«Чуваку призначають дату, де за десять років можна ту машину отримати, а він питає, до чи після обіду. «А вам яка різниця?». «Бо до обіду сантехнік має прийти». Приблизно отаке життя і було, і здавалося, шо це буде навічно. Це було дуже прикро.

В житті завжди є місце подвигу

Но а це закінчилося, і тут з’явилася незалежна Україна. В цьому другому житті я присвятив найбільше часу двом речам: літературі (як редактор літературного журналу «Четвер», звідки вийшла вся актуальна українська література) та алкоголю, яким я займався дуже професійно. З останнім все дійшло до дуже поганих ознак, я намагався зав’язати, мені допомагали всілякі психотерапевти, викочували мене також яйцем, відспівували в церкві… Нічого не помагало, і здавалося, шо цей розтягнутий у часі спосіб самогубства нарешті дасть свій результат. Вдалося мені це подолати, це мені коштувало багато зусиль, але винагородилося потім.

А алкоголізм – це тяжка форма наркоманії, бо всупереч усталеним у нашій культурі легендам і стереотипам, ніби наркотиком є трава, алкоголь наркотиком не є, насправді ж він такий самий важкий наркотик, як опіат. Це я так возвеличую свій подвиг. Значить, і винагороджений був я, зокрема мене перестало ковбасити, почалося нове життя, а третє почалося, коли я вийшов на свою чорнобильську пенсію ліквідатора і вирішив, шо тепер буду робити тільки те, шо хочу. Винагороджений я був, власне, якимось таким відчуттям розквітаючого пофігізму (а я типовий невротик із підвищеним рівнем кортизолу, неможливістю шось скоординувати, психозами, невротичними ритуалами, весь фарш). Я плекав цей пофігізм, і доплекався до того, шо поняв, в чому суть життя, поняв, шо жити так, як ти хочеш, в принципі не робе, не працює.

Ми насправді хочемо якісь ілюзії, які нам підсовує культура, реклама, міські легенди і чутки, а коли ми отримуємо матеріально те, шо хочемо, одразу перестаємо це хотіти, воно нам виявляється не треба. А робе зворотній принцип, коли отримуєш те, шо не хочеш. Я просто тупо лежав на дивані і, в принципі, теж було добре. Але сталася ше одна чудасія: у мене настільки змінилася хімія мозку кардинально, настільки це було якесь потрясіння для психіки, шо я, як то кажуть, обнулився. І будучи п’ятдесятирічним дядьком з великим життєвим досвідом, з дитячими травмами і досвідом алкоголізму, клінік, психушок і так далі, в психічному сенсі я був ніби новонароджений. І почав дозрівати.

Десь коли мені по паспорту було п’ятдесят два, а психічний розвиток мій був на рівні п’ятнадцяти-шістнадцяти років, я потоваришував із вісімнадцятирічним пацаном, а насправді геніальним молодим поетом Грицьком Семенчуком, який був набагато молодшим за мого сина. Якось з ним разом поверталися ми з Києва, здається, на верхніх плацкартах біля туалету, нам не спалося, і ми пішли в тамбур і покурили шишки, і вирішили, шо нам треба створити хіп-хоп групу. Ця ідея спрацювала і ми заснували такий поетично-музичний гурт «DrumТИатр», він проіснував десять років. Я трохи поет, трохи музикант, Грицько робив музику на комп’ютері, ми разом якусь там читку влаштовували і писали тексти, які могли б умовно бути репчиком, хіп-хопчиком. Співана поезія, якісь там сестри Тельнюк – фу, кака, ужас. Ну в нас у кожного свої дитячі травми, но лічно я вважаю, шо тексти, які мають прикладне значення, за іншими канонами робляться.

От ранній Вакарчук мав хороший репчик: «Тіки там, тіки там, де нас нема». Ще мені подобається: «Охрана, отмєна!». Це круто, реально. Але тим не менше почалося моє третє життя мандрівне, нарешті секс, наркотики, рок-н- ролл. У нас був приятель, який возив нас по різних фестивалях, це реальне було роуд-муві з усіма прибамбасами, дєвочки, блекджек, от ето всьо. І закінчилося це тим, шо я тупо закохався. Всьо було би зашибісь, але вона ж заміжня…

Боже, чи довго тягти?..

Забув сказати: крім того, шо я соціопат, мізантроп, я за евтаназію. В мене є кілька ескізів для футболок і шоперів, один «Заїбало», другий «Настопиздило». Їй-Богу, я вже не розумію сенсу, ну скільки можна, зараз мені шістдесят три, ну маю я ту Шевченківську премію (уже половини нема), далі шо? Я збирався з гуртом «Мертвий півень» якийсь попсовий диск записати, нічого не вийшло, як ви лодку назвете, так вона і попливе. «Мертвий півень», хто додумався так групу назвати?

Але добре, повернімося до моєї біографії. Короче, ця жаба, вона ж королева, конєшно, побачила присвячені їй вірші. Потім я їй свою другу та третю книжку подарував. А недавно я хотів написати їй листа і подякувати з всьо, шо вона для мене зробила, тому шо, по суті, це кохання шось таке зробило з моїм мозком, шо я зробився поетом, в результаті маю на чому паразитувати, за шо жити і так далі. Жінка взяла і змінила мені повністю життя, таке буває. Це вже було четверте життя.

Юрій Іздрик, звісно, прочитав одеській публіці багато своїх віршів, а завершив програму тим, який зазнав найбільшої популярності, саме це автору й не подобається. Процитуємо «Молитву» цілком.  

коли повертається світ спиною

і знов поміж нами відстань і стіни

говори зі мною

говори зі мною

хай навіть слова ці нічого не змінять

і коли вже довкола пахне війною

і вже розгораються перші битви

говори зі мною

говори зі мною

бо словом також можна любити

я одне лиш знаю і одне засвоїв

і прошу тебе тихо незграбно несміло:

говори зі мною

говори зі мною

і нехай твоє слово станеться тілом

Записала Ірен Адлер, фото Олега Владимирського