Мама ні до чого: одеський Театр «На Чайній» поставив трагікомедію про життя італійської сімейки  

Прем’єру трагікомедії «Мама» за п’єсою Альдо Ніколаї «Ти ніколи не каталася на верблюді?» показав Театр «На Чайній» (провулок Отонівський, 2).

Зовсім нещодавно пішли з репертуару «чайників» чудові «Старі» за п’єсою того ж таки італійського драматурга «Залізний клас». «Старі» пішли, зате з’явилася історія про ще більш давню стару, матусі Ользі вже стукнуло дев’яносто. Режисер Владислав Костика з перших хвилин проходить по межі довіри, нібито укладаючи глядацьку домовленість про те, що нам покажуть розважальну, конвенціональну комедію. Дрібка трагізму, щоправда, обіцяна афішею, проте в реально похмурий фінал театр явно не піде. Надто вже кумедна ця старенька з її балакучістю та нездоровим потягом до солодощів.

Дивовижа, як перетворилася квітуча Тетяна Параскева, граючи Ольгу. Незграбні рухи (суглоби вже відмовляють), дурне хихотіння та божевільний блиск очей. Додайте до цього недоречну в поважному віці червону помаду та такого самого кольору намисто. Така матуся вибісить кого завгодно, у неї завжди напоготові милі капості. Наприклад, дочка фарбує вії, а стара маразматичка потайки тягнеться милицею до вимикача. Дочка, звична до всього, встає, мовчки вмикає світло, сідає, але тільки-но піднесе пензлика з тушшю до очей, все повторюється…

Інша б давно прибила хуліганку тою самою милицею, але Ельза, Ельзіна (Ольга Салтикова) бездоганно володіє собою, характер загартувався за півстоліття життя з матусею (виходить, народила Ольга єдину дочку десь у сорок). Красива, елегантна, породиста, все при ній. Проте чогось не вистачає. Певно, розуму, коли вже щиро важає, що давно влаштувала б своє життя, була б щасливою в коханні, якщо б не мати!

Варто нагадати, тему старіння та взаємин всередині родини «чайники» досліджують послідовно, грунтовно і блискуче. Ми вже згадували про «Старих». Вистава «ХХ. Сімейна хроніка» продовжує своє театральне життя, збагачуючись новими вводами, які здатні подарувати знайомому сюжету свіжі барви. Чотири покоління жінок постають в ній перед нами. Рік тому юні студентки Одеського театрально-художнього коледжу (курс Олега Шевчука та Влада Костики) вразили двома учбовими виставами, це були «Королева краси» Мартина МакДона та «Клятвенні діви» Олега Михайлова. Ніжний вік не заважав грати навіть сімдесятирічних героїнь! А чому? Бо вірно були поставлені режисерські задачі.

Може, врешті-решт, в нашій історії все дійшло б і до каліцтва, як у «Королеві краси», але Ельзі є на кого залишити маму. Чарівна молода сусідка, яка виконує обов’язки служниці, Айріс (Марія Кабакчей) догляне, погодує, в тому числі й «запрєщонкою». У фіналі, коли Ольга та Айріс довго і дружно жують піццу, стає моторошно, згадуєш відомий вислів про те, що деякі люди мають здатність заїдати чужий вік. І що б там не гадав драматург, мама права: дурна дочка, яка не розбирається в мужиках, до неї повернеться, якщо, звісно, черговий обранець не виміняє дурепу в екзотичній пустелі на літнього, як і вона сама, верблюда.

Ользі все вибачаєш, коли вона заводить улюблену платівку з піснею кумира своєї молодості Шарля Трене. La mer, тобто, море, лейтмотив свободи й любові до життя цілого покоління. І як співзвучне слову «мати» французькою: La mere… Цей хід геніально знайдений режисером Костикою. Мати – це стихія, з нею боротися нерозумно (як і бігати босоніж барханами за підозрілими бедуїнами, але ж недарма казали у старій Одесі: «свою голову не приставиш»).

Автор — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського