Краще вам ніколи не бачити цих хлопців за роботою! Одеські рятувальники про атаки ворога та будні під прицілом

До Дня рятівника, який в Україні традиційно відзначають 17 вересня, до цих героїв без плащів завітав наш спецкор Дмитро Жогов.

КАЛЕНДАРІ З АМЕРИКАНСЬКИМИ ПОЖЕЖНИМИ І НАШІ РЕАЛІЇ

Я поїхав до пожежно-рятувальної частини 4 Державної служби з надзвичайних ситуацій (ДСНС) в Одесі. За домовленістю.

- Чи можна познайомитися з тими, хто реально рятував людей? — моя фраза явно здивувала співрозмовника.

— Та вони всі рятують! Ви коли хочете приїхати? У п'ятницю? Обов'язково будуть.

Я ще подумав: блін, фейспалм, а дійсно — я б ще у хірурга запитав, чи бачив він скальпель. Це ж РЯТУВАЛЬНИКИ! Вони рятують людей.

У п'ятницю прийшли двоє — Денис та Іван.

Денис Воронін, начвар (начальник варти, — Ред.), 42 роки. Приїхав після зміни. 24 години відпрацював. Він сухорлявий, жилавий:

— Приблизно 16–18 викликів може бути за чергування. Ми можемо виїхати вранці і навіть не заїжджати назад до підрозділу.

Від Дениса відчутно пахне пожежею. Я хочу швидко задати питання, щоб він пішов додому відпочивати, але він відповідає легко і виглядає бадьоро. Розповідає, що гасили звалище.

Денис Воронін

«На жаль, наша робота пов'язана не тільки з чистою водою, яка знаходиться в пожежних гідрантах, але і зі сміттям, і з різними продуктами горіння, — не виправдовується, а саме пояснює Денис. — Все це вбирається — як шкіра вбирає, так і одяг трохи зберігає на собі. Тому здаємо чергування — відразу захисний одяг відправляємо в прання, щоб він був чистеньким, щоб не було запаху».

Іван Тодоров, великий, кремезний, заступник начальника 4-ї пожежно-рятувальної частини. У захисному костюмі з жовтими і сірими світловідбиваючими смугами виглядає впевнено. Він не заступає на добу, але повинен перебувати в постійній готовності. Якщо відбувається якась велика масштабна пожежа, то керівництво частини також залучається до гасіння.

Денис і Іван, може, і програють американським пожежникам з календарів. Ті — білозубі, кирпаті, з литими біцепсами, знімаються «ню», щоб кубиками на животі приваблювати спонсорів.

Невеликий відступ. У США давно існує культ firefighter — пожежник як герой, символ мужності. А герой повинен виглядати «як з коміксів». Календарі з пожежниками часто видають благодійні організації. Продаж йде у фонд — на допомогу постраждалим, на лікування дітей, іноді навіть на обладнання для частин. Американські пожежники — це символ сили і фітнесу. Тіла, що дихають здоров'ям і міццю. Шкіра гладка, пружна. Грація і маскулінність, як вона є.

А наші рятувальники! Вони більш худі, пружні, м'язи — як сталевий дріт. І очі, що бачили жахи війни. Це як бійці на «нулі» і бодібілдери, намащені маслом. Хто виглядає мужніше? Ось саме так.

Наші рятувальники — це особлива каста. Їхній досвід унікальний, і в світі немає служби з такою школою. На мою думку, саме вони можуть навчати американців і європейців: як працювати в умовах війни, як рятувати людей, коли земля тремтить від вибухів. І нехай пощастить рятувальникам з інших країн, і вони ніколи не дізнаються, що таке витягувати тіла з багатоповерхівки, розірваної «Іскандером».

ВІСІМ ГОДИН ПІД ЗАВАЛАМИ

І Денис, і Іван говорять стримано. Казенною мовою статуту, де формулювання тверді і сухі. Але і їх іноді прориває. Коли говорять про роботу на місці прильотів, обличчя зосереджені і трохи напружені.

«Два виклики особливо запам'яталися. Залишили шрами. Влучання БПЛА в багатоповерхівку на проспекті Князя Володимира Великого (раніше Добровольського). Там ворожий дрон забрав велику кількість людських життів. Найважче — це коли гинуть діти», — почав Денис.

Іван миттєво підхопив тему. Хоч говорити про це йому не просто. Це видно.

Іван Тодоров

«Діставали цілі сім'ї, які перебували поруч в одній кімнаті, — продовжує Іван. Важко, коли була хоч якась надія, і тут ти розумієш, що все - цієї надії немає, тоді виявляється, що це маленьке тіло загиблої дитини. Починають кричати родичі. Тут важливо зберігати холодний розум. Не можна приймати все це на свій рахунок, занадто близько до серця, тому що у нас таких ситуацій дуже багато. Завжди можна звернутися до наших психологів, які надають професійну підтримку, підказують, що робити і як справлятися. Тому в таких ситуаціях завжди потрібно зберігати холодний розум».

Ініціативу знову перехоплює Денис. Він розповідає вже про другий випадок, який запам'ятався на все життя. Рятувальник не хоче розкривати, де саме все відбувалося, але готовий поділитися своїми відчуттями.

«Це було влучання крилатої ракети в будівлю. Люди перебували тоді в підвальному приміщенні, вони сховалися, як тільки почалася повітряна тривога. Ми проводили роботи з деблокування, з надання першої медичної допомоги прямо на місці. І коли ми діставали людей, відразу передавали бригаді екстреної медичної допомоги», — каже він.

Рятувальники тоді приїхали вночі, десь близько 2:00. Частина людей перебувала під завалами — вони були живі. Вони кричали, просили про допомогу.

«Молодому хлопцю довелося провести приблизно 6-8 годин під завалами. Я був з ним, — згадує Денис. — Щоб можна було і морально якось його підтримати і надати йому домедичну допомогу. Його придавило, і поки не підняли плити — витягнути було неможливо. Роботи велися як зсередини, так і зовні. Я перебував біля нього, поки проводив роботи зі стабілізації цього руйнування, щоб воно не обрушилося далі. А таке могло бути».

Щоб можна було швидко розібрати будівлю, використовували гідравлічний інструмент, домкрати. Стіни, стелі, підлога, все стало єдиним. Маса бетону, заліза, уламків і пилу. Тоді рятувальна операція тривала три дні. На жаль, не всіх вдалося дістати живими. Хлопцеві, поруч з яким був Денис, пощастило. Він був хоч і поранений, але живий.

«І ось вже бачиш людину, але не можеш її витягнути, — каже Іван. — А він бачить, що ти поруч… Там буквально маленька щілина між плитами, видно тільки його обличчя. Він каже: «Я не можу поворухнутися, я вже нічого не відчуваю». І ось, наприклад, пару плит зняли, починаєш з людиною розмовляти: «Не переживай, ми тебе обов'язково дістанемо, не дамо тобі тут залишитися».

Поруч вже були лікарі. Якщо вони не могли самі дістатися до людини, яка перебувала під завалами, то ми за їхніми рекомендаціями робили укол. Ми дістали постраждалих, передали швидкій допомозі, їх відвезли до лікарні. На жаль, я не знаю подальшу долю цих людей, але було б дуже цікаво дізнатися, що з ними зараз».

Врятовані! Можливо, ви читаєте цей матеріал — запишіть: Іван, Денис та інші хлопці з пожежно-рятувальної частини 4. Вони вас врятували. Вони встигли. Пишіть у коментарях, це ж так важливо!

КАЦАПИ ЦІЛЬНО Б'ЮТЬ ПО РЯТУВАЛЬНИКАХ

Я обходжу пожежну частину. Старенька будівля. Сталінська. Побудована ще в 30-ті роки минулого століття. Маленький спортзал. Два кроки — і все. Груша висить.

Перед будівлею гордо стоять пожежні машини. Mercedes-Benz — класичний пожежний автомобіль з насосом, рукавами та обладнанням, і Daewoo. Червоні, яскраві, немов лаковані.

Я не буду говорити, де саме ця пожежна частина. Кацапи і так б'ють по рятувальниках. Спеціально чекають, коли ті приїдуть.

«У нас загинули колеги з 6-ї частини. Ми спілкувалися, зустрічалися не раз, — ділиться Іван. — Це дуже важко, коли таке відбувається. Не передати словами, коли втрачаєш колег, з якими щойно працював на пожежі, надавав допомогу людям. Це дуже цинічно з боку країни-агресора — бити тих, хто надає допомогу, хто не бере участі в бойових діях, а має тільки добрі наміри допомогти, врятувати чиєсь життя, якщо це ще можливо. А так підло наносити удари… Ми завжди їх пам'ятаємо, шануємо їх пам'ять, вони завжди в наших серцях».

Майже армійська, військова рутина допомагає справлятися з поганими думками. Рятувальники заступають на добове чергування о 8:00. Далі все строго розписано: прийом зміни варти, заповнення службової документації, прийом техніки. Після того як все перевірили — озброєння на місцях, техніка заправлена паливом і водою — нова варта готова до виконання завдань. Після цього, як у школі, особовий склад збирається в навчальному класі, де Іван проводить заняття.

Заняття — це і теорія, і обов'язково фізпідготовка. На теорії обговорюють різні теми, розбирають складні пожежі, а потім на практиці відпрацьовують нормативи, з якими можуть стикатися щодня.

Ці знання та обмін досвідом є вкрай важливими. У роботі рятувальники можуть зіткнутися з новими викликами. Наприклад, з касетними боєприпасами — їхні суббоєприпаси здатні вибухати повторно. Це може бути і ударний БПЛА, який не здетонував, і його бойова частина все ще на місці — і теж може вибухнути.

«Коли ми приїжджаємо, разом з нами приїжджають ще вибухотехніки, вони обстежують територію. Якщо кажуть: «Так, тут можете працювати», — ми працюємо.

Але бувало й так, що ми приїжджали раніше вибухотехніків. Поки проводили обстеження території, знаходилися БПЛА, які потім детонували ще раз. Все робимо обережно, власна безпека — понад усе», — пояснює Денис.

І додає, що вибрав би свою професію знову і знову, навіть якби знав заздалегідь, що на нього чекає.

Антрополог Маргарет Мід говорила, що «першою ознакою цивілізації» є зрощена стегнова кістка. Тому що зламана стегнова кістка не зростається без допомоги інших — хтось мав врятувати пораненого, доглядати за ним, приносити їжу, захищати.

Тобто людина стала людиною тоді, коли навчилася рятувати іншу, піклуватися і виявляти співчуття.

Рятувальники — це ціла армія профі: пожежники, сапери, кінологи, медики, водолази, авіатори. Їхні будні пахнуть гаром і мокрим бетоном. Ніяких календарів і поз — тільки робота, яку хтось обов'язково повинен робити.

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов, фото Валентини Бакаєвої та з архіву пожежно-рятувальної частини 4