Грім і канонада, безалкогольне пиво і час для кохання: як живуть прифронтові Краматорськ і Лиман  

Автомобіль для N-ської бригади Збройних сил, подарунок від Гончаренка центру, доставив на передову кореспондент «Думської».

Він побував у прифронтових Краматорську та Лимані. Свіжі враження від поїздки — у нашому репортажі.

Пікап, який ми женемо для українців в одязі кольору хакі, віддалено нагадує середньовічний таран, який використовували під час взяття фортець. Настільки ж величезний, могутній, стійкий. Тільки швидший і прохідніший.  

Позаду великий кузов, куди можна запросто наварити турель для кулемета.

На блокпостах військові, дізнаючись, що наш «Ніссан Навара» йде на фронт, шанобливо цокають і виставляють великий палець — мовляв, респект. Без затримок і з добрими побажаннями пропускають усе ближче й ближче до лінії фронту:

- Давай, швидше до наших! Передавайте хлопцям привіт! А машинка нехай проживе довше на нулі.

На жаль, автомобілі на передовій — це розхідник. Живуть у середньому від місяця до чотирьох. На відміну від людей, машина не може зістрибнути в окоп або заповзти в бліндаж під час обстрілу. Найкращий спосіб зберегти техніку — заховати її в лісопосадках. Але, на жаль, на «нулі» вони швидко перетворюються на частокіл зі згорілих пеньків. Навіть броньованим машинам дістається, не кажучи вже про цивільні легковики.

Саме тому пікап, який ми переганяємо, — вже… сімдесят друга машина для армії від всеукраїнської мережі Гончаренко центрів.

У Краматорську, де ночуємо перед прибуттям до пункту призначення, порожньо… На вулицях колись жвавого й енергійного індустріального міста одиниці цивільних, зате багато людей у формі. Це третя або навіть четверта лінія від фронту. Тут, за військовими мірками — відпочинок, тихий оазис релаксу. Але й сюди регулярно прилітають ворожі снаряди та ракети. А ночами виразно чути канонаду.

Злива барабанить по склу, а вибухи перемежовуються гуркотом грому, який сприймається тут як звук мирного життя, що залишилося там, десь далеко.

- Пива немає! Ви що, з Місяця звалилися, хлопці? У Краматорську з початку війни алкоголю не продають, — знизують плечима продавчині в чи не єдиному супермаркеті міста.

Надія сьорбнути ввечері прохолодного напою не справдилася. Не біда, беремо «нульовочку»: у холодильнику краматорського маркету представлені ледь не всі безалкогольні сорти світу.

Увечері повз наш будинок прогулювалася закохана парочка. Він - у мультикамі з нашивкою штурмової бригади, косичкою і ведичними татуюваннями. Вона — дівчинка років дев'ятнадцяти, не більше. Широко розкриті очі. Й… теж камуфляж. Парамедик.

- Бодлер — це найкраща поезія дев'ятнадцятого століття. Майже в такому ж стилі, так само кришталево, але у ХХ столітті писав Федеріко Гарсіа Лорка, — вкрадливо шепоче супутниці бородатий штаб-сержант із зовнішністю вікінга.  

Ай да штурмовик!

Наступного дня в Лимані передаємо «броньовик» хлопцям із підшефної бригади. Містечко зруйноване, не видно жодного цілого будинку. У вікнах замість скла — фанера або плити ДСП.

Цивільних тут зовсім мало, переважно літні люди. Хтось захотів повернутися до рідної домівки одразу ж після звільнення (Лиман переходив із рук у руки), а хтось і зовсім не виїжджав навіть під час запеклих боїв.

Про окупацію городяни згадують, як про страшний сон:

- Увійшли росіяни, — розповідає 68-річний лиманець Іван. — Це була справжня навала інопланетян, чужих, як у тому фільмі-жахастику. Так, вони майже нас не чіпали, ми теж намагалися з ними не спілкуватися, від них моторошністю віяло, дивне відчуття таке. Але разок запитали російські вояки в мене на вулиці: ти, мовляв, хто за національністю. Я відповів, що українець. Вони такі: «А такої національності немає, це вам усі натовці придумали, а ви й повірили». Ну, я не стримався, сказав: ну так, Івану Франку і Лесі Українці теж голову американці пропагандою промили. Російські вояки явно не зрозуміли, довго дивилися вслід, мовчали. А може, і не чули вони цих імен.

Перед звільненням Лиману, за словами місцевих, чужі несподівано розчинилися, зникли. Городяни не могли повірити, що окупанти зробили ноги. І переконалися в цьому лише тоді, коли на вулицях з'явилися наші.

Як у будь-якому прифронтовому місті, економіка тут тримається на військових — з приходом українських захисників почали відкриватися магазини. Працює кілька шаурмичних і пиріжкових у центрі. Біля них шикуються довгі черги із солдатів. До слова, місцеві предметно відчули різницю між чужими і своїми військовими.

- Чужі не грабували будинки, де залишалися наші городяни, але крали і мародерили в залишених, — розповідає мешканець Лиману Анатолій Володимирович. — Забирали та відвозили все, що можна — від побутової техніки до будматеріалів. А першими розграбували закриті магазини. Коли наші військові звільнили місто, їм знадобилися колоди, щоб перекривати бліндажі. На околиці, по сусідству зі мною, був великий багатий будинок, у нього кілька снарядів влучило. Перекриття з колод розкидало по ділянці. Так наші зайшли до мене, попросили телефон власника будинку. Зателефонували господареві, він у Польщу поїхав. Коли дізнався, що телефонують військові, і почув, що просять колоди зі зруйнованої покрівлі, трохи оторопів. Відповів: «Пацани, та забирайте, аби на благо ЗСУ пішло. Спасибі, що подзвонили, не очікував!»

У центрі міста ми передали машину хлопцям із бригади:

- Тут важко, так, кожен метр, який звільняємо — це перемога, хоч невелика. Але наша, спільна. Зараз важливо всім нам бути разом — і військовим, і цивільним. Разом — до Перемоги! — прощалися з нами захисники.

Ненадовго їдемо додому. У найближчих планах — нова поїздка до захисників. Скоро повернемося. Сподіваємося, у черговому звільненому нашими воїнами українському місті чи селі.

Автор — Георгій Ак-Мурза, Одеса — Подільськ — Краматорськ — Слов'янськ — Лиман