Ліс замість очікуваного опустелювання і неясне майбутнє: рік, як росіяни підірвали Каховську ГЕС 

Рівно рік виповнився сьогодні відтоді, як російські нацисти скоїли один із наймасштабніших своїх злочинів на українській землі. Йдеться про підрив дамби Каховської гідроелектростанції, здійснений у ніч на 6 червня 2023 року військовослужбовцями окупаційної армії. Це сталося через дві доби після початку українського контрнаступу на Лівобережжі і явно було пов'язано з ним.

Тоді у ЗМІ з'явилися найрізноманітніші прогнози наслідків цього злодіяння, від стриманих до відверто алармістських. Деякі експерти навіть назвали підрив дамби найстрашнішою техногенною катастрофою в Європі з часів аварії на Чорнобильській АЕС.

Минув рік. Що з передбаченого збулося, а що ні? Що зараз загрожує в природному плані півдню України? Чи потрібно буде після перемоги відновлювати дамбу і водосховище, чи є якісь інші рішення?

«Думская» спробувала розібратися.

З військового погляду, у підриві гідротехнічної споруди сенс був, вважає наш військовий оглядач Віктор Босняк.

«Звичайно, ми не можемо залізти в голови планувальників Генштабу і самого головкому, але загалом цілком припустимо, що форсування Дніпра і створення плацдарму в районі Кринок збиралися пов'язати за часом. Плацдарм мав відвертати увагу російського командування від того, що відбувається на схід і північний схід від річки, відтягувати на себе їхні резерви. Однак підрив, різке підвищення рівня Дніпра, затоплення низького лівого берега сплутали ці плани і вельми ускладнили українську операцію. Напевно ті невиразні темпи, які ми спостерігали минулого літа, багато в чому були пов'язані зі зривом задуму щодо виходу на лівий берег біля Херсона. Плацдарм, як відомо, утворили лише в жовтні 2023-го. Він існує досі, відіграє, безсумнівно, важливу роль, проте далеко не ту, яку, вочевидь, відводили йому спочатку. І так, те, що висадка відбулася через чотири місяці, позначилося на рівні втрат українських захисників — на жаль, у негативний бік. Словом, не забуваймо, що нам протистоїть розумний, навіть підступний, і вельми рішучий ворог, здатний на багато що».  

Руйнування греблі призвело до затоплення 14 населених пунктів на лівому березі Дніпра і такої ж кількості на правому. Без житла залишилося майже 40 тисяч осіб. Щонайменше 52 українці загинули. Водопровідної води позбулися Кривий Ріг і Марганець, більша частина Нікопольського району Дніпропетровської області. Зупинили роботу іригаційні системи, що живлять сільськогосподарський комплекс південного Лівобережжя, який виробляв щорічно до 4 млн тонн зернових вартістю 1,5 млрд доларів, майже половину українських овочів і баштанних культур.

Українська влада оцінила прямий збиток у 2 млрд доларів. Екологи ж заявили, що попереду природна катастрофа: стрімке опустелювання півдня країни та критичне забруднення північно-західної частини Чорного моря.

Минув рік. Судячи з усього, миттєвої катастрофи-катастрофи не сталося, хоча вчені все ж припускають, що підрив ще позначиться на природному середовищі та сільському господарстві, але в довгостроковій перспективі.

«Про стан моря ми практично не можемо судити, хіба що про ситуацію в Одеській затоці, — каже ексректор Одеського державного екологічного університету доктор фізико-математичних наук професор Сергій Степаненко. — Дуже мало даних. Що стосується суходолу, то там усе набагато краще, ніж ми припускали. Великий Луг покрився рослинністю, а не став пустелею. Природа все ж мудріша, ніж ми. Увімкнула захисні механізми. Усе позаростало верболозом і тополями. Буде ліс».

«Природа має великий потенціал до такого самовідтворення, — вторить Степаненку доцент кафедри географії та геоекології Центральноукраїнського державного педагогічного університету, кандидат географічних наук Ольга Гелевера. — Дехто писав і говорив, що будуть пилові бурі, що ці забруднювальні речовини, які осідали у водосховищі, їх буде розносити вітром. Я, наприклад, писала, що такого не буде, бо там опади 400 міліметрів, пустелі не буде, бо пустеля — це коли опадів менш як 200 мм. Але була небезпека, що територію заселять інвазивні (прийшлі й агресивні) види рослин. Бур'ян, амброзія тощо. Але цього не сталося. Тепер там верби та тополі чорні. Верба під чотири метри. Тобто вже молодий ліс. Там і чагарники, і мохи, і лишайник, створюється біорізноманіття. Територія заселяється птахами, тваринами. Весняна повінь створила нові умови, і процес прискорився».  

І справді, зараз дно колишнього водосховища поступово перетворюється на лісову зону. Водні рослини відмирають, на їхнє місце приходять інші, здебільшого вербові.

Однак опустелювання все одно є, і цей процес, від самого початку не пов'язаний зі знищенням Каховського водосховища (кліматичний перехід: південь України поступово втягується в сухі субтропіки), російська диверсія сильно прискорила. Південь Лівобережжя до великої війни був ледь не головною житницею країни, причому аграрний сектор там розвивався не екстенсивно, а інтенсивно, користуючись сучасною системою зрошення. Це видно навіть на старих супутникових знімках Google — дивіться, скільки там характерних кружечків.

Знищення Каховського водосховища зробило іригаційну систему марною. Навіть якщо завтра не буде війни, всі ці поля і плантації залишаться зневодненими, а ще щільно замінованими. Плюс наступ пустелі — нагадаємо, що саме тут розташований найбільший такий простір Європи, Олешківські піски. Вони розширюються.

То що ж нам робити після перемоги? Чи потрібно відновлювати дамбу і водосховище? Думки різняться.

«Абсолютна більшість екологів за те, щоб залишити все як є зараз, щоб природа відновлювала свої права на цю територію, — констатує Сергій Степаненко. — Я розумію колег, вони хочуть бачити природний біоценоз, відродження того, що було знищено в радянські часи. Однак вони не беруть до уваги соціальний та економічний чинники. За десятиліття існування водосховища від нього стали залежати десятки населених пунктів, зокрема міських.  

І сільське господарство. Звідки тепер брати воду? Чомусь цей момент завжди забувають. Я все ж вважаю, що потрібно відновити водосховище — можливо, не в тих обсягах, у них сенсу немає, але це необхідно. Дозволити дніпровським водам просто йти в море — це марнотратство, спалювання асигнацій, якщо хочете».

На думку вченого, після завершення війни або перемир'я уряд має створити велику експертну раду, яка зможе оцінити ситуацію в степах з усіх боків: і екологічного, і соціального, і економічного. І дати Кабміну виважену пораду.

«Можливо, слід врахувати досвід Ізраїлю, з його всеізраїльським водогоном, що транспортує воду з півночі країни, здебільшого з Тиверіадського озера, воно ж Кінерет, у центр і на пустельний південь, — продовжує Степаненко. — Тобто не канали, а труби. У каналах вода випаровується, і це знову-таки викид цінного ресурсу на вітер. Але взагалі, я вважаю, такого роду водойми — це гарантія розвитку регіонів. Інакше хрест. Ну так, можна ще вівчарство розвивати й оливки вирощувати, от тільки Україні це особливої користі не принесе».  

Ольга Гелевера, зі свого боку, закликає відмовитися від практики створення величезних штучних «морів» на кшталт Каховського водосховища:

«Воно було мілким, займало велику площу, добре прогрівалося, ще й з малою швидкістю стікання. Синьо-зелені водорості (ціанобактерії) відмінно в цих умовах розвиваються. Ми називаємо це цвітінням води. Вони виділяють шкідливі речовини, це діє на рибу, на інші живі організми. Плюс величезні маси різних водоростей, очерету, вони ж відмирають щороку, накопичується величезна кількість мулу. Такі водосховища замулюються дуже інтенсивно, але ж ніхто їх не чистить — на відміну від малих ставків. Згодом вони перетворюються на смердючі болота, річкова риба в них жити не може, міста не можуть брати воду для пиття, особливо в теплий сезон. Плюс це 200 тисяч гектарів затоплених земель».

Фахівець пропонує свій варіант розв'язання проблеми.

«Я за те, щоб долина Дніпра і Великий Луг були збережені в природному стані, — каже вчена. — Можна ще відновити як пам'ятки п'ять запорізьких січей, які там були. Що стосується соціально-економічного аспекту. Якщо вас цікавлять цифри, то можу їх навести — на пам'ять, округлено. Загальний об'єм водосховища був 18 кубічних кілометрів, при цьому корисний об'єм — лише 6 куб. км. З них 1,8 куб. км випаровувалося. Тобто на потреби населення і сільського господарства йшло від сили 4 куб. км. На зрошення йшло від 1 до 1,5 куб. км води на рік, приблизно стільки ж споживала промисловість. Вважаю, що Каховське водосховище надлишкове за такого споживання.

Чому б замість одного штучного моря не зробити безліч малих? Акумулювати цю воду і розподіляти. Так, потрібно буде створити інфраструктуру, прокласти труби, запустити помпи. У будь-якому разі, не буде потрібно заливати водою 200 тисяч гектарів. Там купа занедбаних кар'єрів, перетворімо їх на резервуари води! Словом, я бачу куди більш щадне для природи рішення».  

Хай там як, всі згадані пропозиції серйозно можна буде розглядати тільки після звільнення херсонського лівобережжя. Коли це станеться, залежить тільки від українських солдатів і матросів.

Редакція впевнена, що вони впораються. І Україна обов'язково переможе!

У нас просто немає іншого варіанту.

Автор — Микита Горемика