У воєнні часи не так багато приводів для святкування, але це – діло святе.

В одеській катедрі відбулася урочиста коронація ікони Внебовзяття Пресвятої Діви Марії. Корону для цього посвятив папа Франциск на початку серпня у Ватикані.  

Папську корону отримала головна вівтарна ікона в Одеському катедральному Соборі Успіння Пресвятої Діви Марії.

Віднині на голові образу Богородиці сяє золота корона з коштовним камінням.

Храм заповнили святково вбрані католики та представники інших конфесій з букетами квітів та бажанням послухати святу месу, бути причетними до історичної події. Звичайно, наше місто стало у ці дні центром тяжіння для багатьох духовних осіб.

«Разом з канцлером нашої курії ми були в Ватикані, у папи римського Франциска на генеральній аудієнції, — каже отець Даниїл Кулаковський, настоятель парафії Святого Станіслава у Балті. – Ми возили до нього корону, яка сьогодні буде на іконі Богородиці. Коронація можлива на двох рівнях: на рівні єпископських корон і папських. Ми отримали декрет від папи. Потрібно було підготувати документи, ми збирали їх півроку, це свідоцтва людей, які отримали благодать через заступництво божої матері. І ми сьогодні радіємо, це велике свято для римо-католицької церкви, для нашої катедри, дякуємо Господу Богу за цю велику подію і сподіваємося, що Богородиця ще більше буде вимолювати благодаті, потрібної нам всім».

Корона має, варто наголосити, не лише сакральне та естетичне значення, це дуже цінна річ, в ній збереглася енергія вдячності багатьох людей.

«Ця корона виготовлена з того, що принесли люди, — провадить далі отець Даниїл. – А люди приносили хто ланцюжки, хто персні, хто що хотів і міг подарувати для Богородиці, залишали біля ікони. З цих коштовностей і зроблено корону. Обряд коронації в церкві існує багато століть, його мета – ще більше показати людям, яка ікона є чудотворною. До цієї ікони люди приходять, просять про зцілення, про Божу благодать, тоді таку ікону можна коронувати. Щосереди папа римський приймає людей на генеральній аудієнції, де слухають його проповідь, просять про благословення чи про освячення різних предметів. І ми з цією короною підійшли до понтифіка, щоб він поблагословив її для одеської катедри».

Єпископ Одеський і Сімферопольський Станіслав додає важливу подробицю: такі події взагалі рідко бувають.

«Ікона намолена, і ми достеменно знаємо, що вона причетна до чудесних оздоровлень, — наголошує єпископ. – У нас в Україні хіба втретє папськими коронами відзначається свята ікона. Таким чином ми дякуємо за отриману благодать».   

Напрочуд красиву та зворушливу церемонію коронації очолив апостольський нунцій в Україні архієпископ Вісвальдас Кульбокас.

На думку архієпископа, посвячення корони у Римі – знак близькості папи до нашого народу, що свідчить про молитовну підтримку святішого отця.

«Ці жести є частиною традиції церкви: в особливо урочисті моменти до Папи звертаються з проханням про благословення, зокрема, про благословення корон, призначених для Діви Марії. Як знаємо, святіший отець при кожній можливій нагоді повторює свої молитви та свої заклики до всіх християн і до всього світу молитися за Україну, молитися за мир. Його серце з українським народом, який страждає. Отож, знаємо, що ця корона, яка прибула з Риму після того, як її поблагословив святіший отець, є дуже конкретним знаком молитви святішого отця, повним емпатії, зробленим від щирого серця. Це величезний знак єднання всієї церкви й нас самих зі святішим отцем. А в єдності ми – сильні», — промовив нунцій Вісвальдас Кульбокас.

Ікона Внебовзяття Богородиці – це дар Ольги Наришкіної (Потоцької), копія картини Рафаеля, робота баварського художника Фішера, зроблена спеціально для собору. Ця ікона вважається чудотворною та була чудесно збережена під час радянського переслідування, яке було особливо відчутним 1931 року, коли храм закрили, вівтар розбили, коштовні речі викрали. Частину церковного начиння вдалося врятувати. Вівтарний образ переховували у костелі Святого Петра на Гаванній, що не припиняв своєї роботи. У серпні 2003 року вівтарний образ Внебовзяття урочисто перенесли до катедри.  

Авторка — Ірен Адлер, фото Олександра Гіманова