«Був спокійний як ніколи»: одеський сержант знищив у ближньому бою відразу шість окупантів

У нашій новій рубриці «Шлях воїна» розповідаємо про сержанта 126-ї бригади територіальної оборони Богдана Сурженка на псевдонім Кріт, який, опинившись в оточенні, зумів не лише вижити, а й знищити в контактному бою цілу групу росіян. З ним ми поспілкувалися про еволюцію боїв на лінії бойового зіткнення та стан бойового духу українського війська.

Богдан народився 1993 року в селищі Бородіно Болградського району, у 16 років перебрався до Одеси. Закінчив тут курси з обслуговування газових котлів, але, як часто буває, теоретичні знання не знадобилися. Юнак став займатися встановленням металопластикових вікон, чим і заробляв на життя аж до 24 лютого 2022 року.

Військовий зізнається: завжди розумів, що рф не дасть Україні спокою і що конфлікт на сході країни переросте в повномасштабне вторгнення. За кілька днів до початку великої війни бачив, як колони української техніки Об'їзною дорогою вже йшли на схід…

«Строкову службу я не служив, але вже на другий день вторгнення ми з хлопцями пішли до військкомату, — розповідає Кріт. — Хотіли потрапити в механізовані війська. Відмовили: мовляв, занадто багато охочих. З ТрО та сама історія. Потім почули, що МВС теж набирає добровольців. Ломанулися туди, і справді, записалися до зведеного батальйону поліції, який трохи пізніше отримав назву «Цунамі». Нам оформили документи і право на носіння зброї. Але потім щось пішло не так і нас перевели в 126-ту бригаду ТрО, щоб… тут же відрядити назад, у поліцейський батальйон».

«КОЛАБОРАНТІВ ЗАТРИМУВАЛИ І ПЕРЕДАВАЛИ КОНТРРОЗВІДЦІ»

До вересня 2022 року Богдан і його побратими інтенсивно займалися бойовою підготовкою. Коли пробила їхня година, хлопців відправили на херсонський напрямок. Конкретно в Давидів Брід, де саме йшли запеклі бої. Те, що передова близько, стало зрозуміло в перший же день.

«Прямо над нашими головами був повітряний бій, — згадує воїн. Винищувачі зійшлися і пішли кудись, тому незрозуміло, хто кого.

Першим нашим завданням було зайти в сіру зону і встановити музичну колонку, за допомогою якої можна було б кошмарити орків і казати, щоб вони здавалися, оскільки в оточенні. Дощ хльостає, скрізь бруд, форма стала зовсім коричневою, а на зворотному шляху ще й машина поламалася. Але впоралися.

Ну а далі завдання стали ставити однозначні — зачищати звільнені населені пункти після того, як там відпрацювали морпіхи. Росіян із села вибили, але коли наша колона заходила по переправі через Інгулець, прилетіло по одній із машин. Там семеро хлопців поранених було. Довелося перебудовуватися і заходити іншою переправою.

Зачистка — штука клопітка, хоча начебто противника і немає, але це не факт. Тому що трапляються «потеряшки». Забарилися під час відходу або перепилися, а тут уже наші. Вони тоді переодягаються в цивільне, і від них можна чого завгодно очікувати. Потрібно зазирнути в кожен підвал, у кожну шпарину, перевірити всі ящики: зрозуміло, із саперами. Противник дуже багато мінує, залишає сюрпризи різні.

Я з російськими солдатами-потеряшками не стикався, а ось колаборантів ми затримували та передавали в руки контррозвідки.

Спочатку було страшнувато, за кожними дверима може бути розтяжка або орк, а потім звикаєш…»

«ТОЙ, ХТО СЛУХАЄ, ТОЙ ЖИВЕ»

Після визволення Херсона, за яке Богдан отримав Золотий Хрест від головкому, його з побратимами відвели й дали десять днів відпочинку, а потім перекинули на запорізький напрямок, у район Гуляйполя. Тут він зміг знайти собі додаткове застосування, допомагаючи дронщикам прикріплювати до їхніх «пташок» боєприпаси.

«Ніхто мене цього не вчив, хлопці раз показали й все, — каже сержант. — А далі кмітливість, і щоб руки з потрібного місця росли. Думаю, я без проблем зміг би стати дронщиком, але мене це не цікавило, мені треба було таке, щоб голосніше!

Після Запоріжжя нас на деякий час перевели в Одесу, а потім був палаючий Донбас. Свій перший контактний бій я прийняв тільки в серпні 2023 року, коли наша рота 126-ї бригади у складі підрозділів бригади «Лють» звільняла Кліщіївку. Це коли після втрати Бахмута Сили оборони намагалися його охопити з метою вичавити окупантів із міста. На той час ми були вже доволі досвідченими воїнами: знали, як ходити, куди ходити, а найголовніше — навчилися слухати й розрізняти виходи та приходи. Той, хто слухає, той живе.

«ТАМ, ДЕ ЩОЙНО СТОЯВ, У СТІНІ УТВОРИЛИСЯ ДІРКИ НАСКРІЗЬ«

»Власне, про перший бій. Приблизно пів Кліщіївки було за нами, половина — за орками. Того дня ми не планували жодних атакувальних дій, але підійшли десантники з 80-ї бригади та запропонували штурмувати, бо ми на тих позиціях уже тижнів зо три як застрягли. Ну а ми, звісно, за будь-який шухер. Вийшло так, що ми їх випередили, орки самі готувалися до удару, зібралося їх там пристойно. Наш удар став для них несподіванкою, і ми добре їм навалили. Відбили двісті метрів вулиці. Щільний був бій.

А вже ввечері пішла відповідь. Орки пішли відбивати втрачене і кинули на нас одразу чотири бронетранспортери. Вони вільно техніку використовували, а в нас не виходило. У них там усі позиції були пристріляні. Щойно техніка заходила, її відразу палили. У тому бою я дивом не загинув. Ми з кулеметником засіли в будинку, і він почав працювати по росіянах. БТР засік нашу позицію і почав навалювати зі своєї 30-міліметрової гармати. Я впав на підлогу. У стіні, біля якої я щойно стояв, утворилися дірки від снарядів. На щастя, хлопець, який був ближче, відпрацював по бронетранспортеру з гранатомета «Матадор». Пішла детонація, вежу зірвало. А потім і ще три ворожі БТРи наші знищили. Штурм ми відбили».

«НАМАГАЄМОСЯ СИДІТИ ПО НОРАХ»

Запитую про те, як змінився формат бойових дій за два з половиною роки великої війни.

«Змінився, сильно, — відповідає Богдан. — Якщо спочатку у нас були щільні стрілецькі контакти, то тепер через насиченість дронами ми, і вони сидимо по норах. Тобто люди один в одного практично не стріляють, немає такої можливості. Бій в обороні має такий вигляд. Ми сидимо в укриттях, у повітрі висять дрони. Якщо противник збирається наступати, то, як правило, спочатку проводить артпідготовку з мінометів. Коли вони починають висуватися, то ми все одно не висовуємося, чекаємо інформації від дронів-розвідників. Отримуємо повідомлення, що на такій-то відстані з такого-то напрямку рухається група. Готуємося. І в останній момент виходимо і відкриваємо вогонь. В ідеалі підпустити метрів на 30-40.

Свій останній бій я прийняв 3 жовтня 2023 року під Курдюмівкою, є там така знаменита залізниця, а під нею насип. За нього запеклі сутички. Ми з товаришем, молодим медиком, змінили хлопців на позиції, яку викопали просто під залізницею. Наші хлопці намагалися наступати, але їх відкинули, і ми вдвох фактично опинилися в оточенні. Я побачив ноги першого окупанта, на ньому була форма росгвардії (російський аналог НГУ, колишні внутрішні війська). І тут же в нашу нору прилетіла граната. Якимось дивом ми не постраждали, але в медика розбило автомат. Мій уцілів, а з ним сім магазинів і одна оборонна граната Ф-1. Росіяни наблизилися ще ближче, їх було двоє. За всіма правилами вони мали зачистити нашу позицію і закинути нам гранату, але, мабуть, вирішили, що: або ми мертві, або пішли. Це було помилкою, яка дала мені можливість скосити їх довгою чергою. Одного відразу, а другий упав за пагорб поранений. Я почав його вистежувати, треба ж добити. А він здуру сам піднявся, і я йому прямо в каску чергу дав. Після цього зв'язався зі своїми і передав, що ми в оточенні. Нам відповіли: тримайтеся, ми вас витягнемо«.

»ЛЕЖУ І ДУМАЮ, ЩО ЯКЩО Й ВИЖИВУ, ЗАЛИШУСЯ ОВОЧЕМ«

»По орках, які просунулися вздовж залізниці, почали працювати наші міномети, і вони стали відкочуватися. Двоє росіян якраз проходили повз мою позицію. І тут у нас із ними відбувся короткий діалог. Я відкриваю вогонь по них, а вони починають кричати: «Свої, свої!» Я їм у відповідь: «Сосати!» Добив їх чергами, а потім гранату кинув, щоб напевно. Хвилин через десять з'явилися ще двоє, вони відступали і, мабуть, вирішили, що вже на своїх позиціях. Першого я наглухо зняв, а другого поранив, але він виявився не боязкого десятка. Падаючи, вистрілив по нас із підствольника, дав чергу. Куля влучила мені в шию. На мить вимкнувся, але відразу прийшов до тями. Болю немає, невелике печіння. Але й тіла не відчуваю, паралізувало. Навіть говорити не можу. Думаю, ось і все, відвоювався, мабуть, перебило хребет.

Лежу і думаю, що якщо й виживу, то залишуся овочем. І тут залітає чудотворна граната. Я навіть зрадів, що вона покінчить зі мною і не буде цих мук. Врятувало те, що в мене був напашник, а між ним і броніком я ще кевларову пластину наростив. Осколків прийняв будь здоров: і руки, і ноги, і під оком. Після вибуху якийсь час приходив до тями, але потихеньку почав ворушитися, говорити пошепки. І коли хлопці приспіли, я з цієї щілини якось виповз, а потім встав і пішов своїми ногами. Маячня повна. Пацани говорили, що чисто Франкенштейн був: падав, вставав і йшов. А той росіянин, який мене відпрацював, як сказали, витік, тобто помер від втрати крові.

Коли я вів цей бій і вбивав їх, то був напрочуд спокійний. Як ніколи спокійний. І хоча я подбав про те, щоб максимально захистити себе, розумію, що мені просто пощастило. Куля увійшла в шию, зачепила ланцюжок із зображенням богині Санта Муерте (сучасний релігійний культ, поширений у Мексиці та США, що полягає в поклонінні божеству, яке персоніфікує смерть, — Ред.), кілька кілець у шкіру встромилися, а потім розірвалася на десятки дрібних осколків, але жоден із них не зачепив артерію — кровотеча була мінімальною. Саме пощастило…«

»НАГОРОДНУ ЗБРОЮ ДАЛИ, А З НАГОРОДОЮ ПОКИ ЩО НЕ СКЛАЛОСЯ«

»Потім було десять кілометрів до стабілізаційного пункту на «Хаммері». Я лежав на підлозі, і мене постійно підкидало. Було дуже боляче від цього, пацани на мене врешті-решт зверху лягли, щоб не підкидало. Потім лікувався в Дніпрі, Тернополі, тепер ось в Одесі проходжу реабілітацію. Що буде далі, незрозуміло, проблеми залишилися. Під час нахилу голови до підборіддя прострілює в ногу. Я тільки кілька місяців як почав відчувати праву руку. У шиї купа осколків, вони колють і заважають. Буває, різко повернеш голову або піднімеш праву руку — починаєш відключатися. Буду їхати до Києва, консультуватися з нейрохірургами, подивимося, що вони скажуть.

За цей бій я отримав нагородний пістолет Glock-17 від ГУР, а от із нагородою поки що не склалося. Документи подали, але це не так швидко».

«В НАС НЕМА ТАКОЇ КІЛЬКОСТІ РЕАБІЛІТОЛОГІВ ТА ПСИХОЛОГІВ«

»Хлопцям важко. Сильно втомлюються, перегорають. Мені страшно уявити, що буде, коли почнеться демобілізація. У нас же немає такої кількості психологів, реабілітологів. А вони потрібні. У багатьох у голові таке, що страшно подумати. Зараз проводити демобілізацію не можна.

У тих, хто реально воює, моральний дух усе-таки на належному рівні, але багатьох часто накриває, і з цим треба працювати. Знову-таки, втома. У мене є знайомі, у яких ротація полягає в перекиданні з одного напрямку на інший. Ось і все».

Розмовляв Ростислав Баклаженко

СМЕРТЬ РОСІЙСЬКИМ ОКУПАНТАМ!

E-mail
Пароль