Ліки від вигорання і крики китів: як окупований Тендрівський маяк ожив в одеському музеї, щоб рятувати душі  

Тендрівський маяк — один із тих куточків України, які сьогодні існують одразу у двох вимірах: у пам'яті тих, хто там був, і в реальності війни, де він опинився в окупації. Його історія несподівано продовжилася в Одесі — у музеї Блещунова, де маяки стали символом стійкості та способом говорити про вигоряння, страх і надію.

Виставка The Lighthouse перетворила музейний простір на місце психологічної підтримки: тут говорять про вигорання (зокрема й підлітки, так-так), втому та пошук опори під час війни.

Так, знаю, що він в окупації. Знаю. Як же я на нього дивився? А ось так. Їх під шістдесят — маяків України. Є маяки-стовпчики. Як, наприклад, Воронцовський. Є Аджигольський. Немов величезна металева червона мереживна ваза з червоним мереживом посеред води. Є малопривабливі. Як у Лісках. На нього надітий дерев'яний каркас-бочка, і він схожий на водокачку.

А є Тендрівський маяк. Старенький. Смугастий. Пузатий. Йому понад двісті років. Я там був.

На острів Тендра ходило стареньке гідрографічне судно. І капітан йому до пари. Тихенький, сивенький, засмаглий, як печене яблучко, дідок. Уночі кораблик постанював. Поскрипував. Покряхтував. Вранці коса лежала перед нами як серп. Уся яскраво-біла. Сліпуча гостра смужка піску.

Пришвартуватися там ніде. Спускався надувний човен, і на ньому вже переправляли на косу продукти, людей, пошту. Поки ми пливли, я щосили дивився за борт. Ніколи не бачив настільки прозорої води. Глибина була метра три. Було видно дно, пісок і дрібну рибку.

За старих часів коса називалася Ахіллесовим Бігом. Тут згідно з міфом грецький герой Ахілл переслідував жрицю богині Артеміди. Але богиня почала сипати пісок під ноги Ахіллу, і він жрицю не наздогнав. Загруз.

А ще тут відбувалися змагання грецьких воїнів. Я так і уявляю, як вони зістрибують із триреми (античний бойовий корабель) і пливуть у прозорій воді до берега. Хто швидше!

А там уже чекають учасники змагань. Інші греки. М'язисті. Засмаглі. Кричать. Улюлюкають. Ставки роблять. Тут колись було святилище Ахілла. У подарунок за безпечне плавання моряки приносили йому багаті жертви.

Сам маяк стояв оточений зеленим листям. Білий. У чорну смужку. Як міліцейський жезл, встромлений у пісок. А навколо нього були одноповерхові будиночки з червоними дахами. І висаджені дерева. Як вони виросли на піску? Напевно, землю сюди завезли?

Маячник жив там із дружиною. І на літо приїжджала туди внучка. Ми піднялися нагору, до серця маяка. До лінзи Френеля. Він сказав, показуючи вниз:

«Он бачиш? Там зруйнований басейн. Там за радянських часів дресирували дельфінів-камікадзе. Цілий секретний проект був у радянської армії. А он там велися розкопки. Там храм Ахілла»

Це було двадцять років тому.

На жаль, зараз уся коса і маяк перебувають в окупації. Маячник, дай бог, щоб встиг евакуюватися.

Хай допоможуть їм Ахілл і ЗСУ.

У мене туга і почуття непоправної втрати.

Це наш маяк. Наша коса. Наше прозоре море! Чому я про нього згадав? Побачив афішу-плакат у музеї Блещунова: «Культурно-просвітницький партнерський проєкт The Lighthouse». Тобто — «Маяк».

І написано:

«За прогнозами Всесвітньої організації охорони здоров'я, до кінця війни до 90% населення України можуть зіткнутися з психічними розладами. Проєкт The Lighthouse відповідає на цей виклик, перетворюючи музейний простір на місце довіри, безпеки та ментального відновлення».

Організаторка проєкту — Олена Філіппова. Мені подобається символізм і її непохитна рішучість робити і робити такі виставки. Я б навіть назвав їх виставками підтримки. Ми вже розповідали про ведмедів Тедді під час блекаутів. Про виставку «Аліса в Задзеркаллі».

Олені Філіпповій у її боротьбі з тотальною депресією і вигоранням допомагають трудяжки з музею Блещунова. Тут взагалі працювали всі. Художники. Фотографи. Психологи. Студенти. Навіть діти. Одна людина таке не витягне.

Олена обіцяла мені, що на виставці можна буде подивитися і навіть помацати маяки України. Я і пішов. Я хотів побачити маяк Тендри. І полікуватися від туги і вигорання.

До Музею Блещунова заходиш — і відразу чуєш протяжні крики китів і шум хвиль. Сідай і медитуй на стіни. Тут картини маяків, їхні фотографії та інтерактивна карта, дитячі малюнки та макети. І всюди — маяки.

Якщо вимкнути світло, то макети мерехтять усі разом. І кити перегукуються. І хвилі шумлять.

У залі музею була сила-силенна хлопців з колишньої Мореходки (сьогодні — Морська академія). За цими життєрадісними хлопцями й не скажеш, що саме їх психологи називають одними з найбільш втомлених за роки війни. Але лікарям душ видніше.

«Ця ідея з'явилася в мене понад рік тому, — каже Олена, організаторка проєкту. — Тоді я продовжувала навчання з надання першої психологічної допомоги дітям і підліткам в Україні. Це був освітній проєкт, організований Євросоюзом за підтримки Червоного Хреста. Там учасникам запропонували придумати не разовий захід, а повноцінний проєкт, спрямований на психологічну допомогу людям.

Я подумала, що обов'язково варто спробувати зробити щось подібне саме для підлітків, з якими я працюю — як викладач, як лікарка і, якщо чесно, іноді навіть як друга мама».

Олена вже кілька років спостерігає і зазначає, що особливо останні два роки вони неймовірно виснажені. Їм лише 15-16 років, але хлопці вигоріли навіть сильніше за багатьох дорослих. Можливо, й тому, що в багатьох із них зникла віра в так зване світле майбутнє. Це вже навіть не сумніви, а серйозна фрустрація, розчарування.

Чому ж простір першої психологічної допомоги та підтримки став «Маяком».

«По-перше, я працюю в коледжі морського транспорту, тому морська тема напрошувалася сама собою. По-друге, вважаю, що символіка маяка неймовірно сильна».

І тут я побачив Тендрівський маяк. Я шукав його серед макетів, але не знаходив. А він ось він - на величезній фотографії. Смугастий здоровань.

«Так. Це ваш маяк, — каже Олена. — Адже це не просто навігаційна споруда, що вказує шлях кораблям. Сьогодні маяк можна сприймати як символ стійкості та незламності. Якщо подивитися на українські маяки, то навіть ті з них, які були пошкоджені або опинилися в окупації, все одно продовжують нести світло».

Я зітхаю. Дивлюся на маяк. І думаю про ще про один знімок.

Напевно, кожен другий бачив цю фотографію. Стоїть маяк, а його захльостують величезні хвилі. Здається, ще трохи — і вони його поглинуть. Рознесуть на друзки. А в непохитній махині відчинено дверцята, і маячник стоїть у отворі, відсторонено дивлячись на скажений океан.

Так та не так. Маяк Ла-Жюман що у Франції стоїть на скелі Стара Кобила, і того тижня, здавалося, ось-ось готовий був віддати кінці. Маячник на знаменитому знімку був аж ніяк не в милостивому настрої. Маяк зовсім затопило. Вітер вибив вікна, а вода залила нижні приміщення. Доглядач сховався всередині. У цей час фотограф Жан Гішар прилетів на вертольоті, щоб зняти бурю. Почувши шум, Теодор Малгорн спустився відкрити двері, вирішивши, що його евакуюють. У цей момент гігантська хвиля обрушилася на вежу — саме ця мить застигла на знімку, який пізніше став легендарним. Смотєлю вдалося зачинити двері і врятуватися.

Ну й матюкався ж він. Фотограф, до речі, теж ризикував життям. Пізніше цю фотографію назвали «Мужність». Усе закінчилося добре.

Ця виставка покликана породжувати позитивні символічні ряди. У мене він такий. Нам уже вдалося зачинити двері. Нас не потягнуло в океан. І хоч шторм триває, а маяк здригається і ходить ходуном, найтяжчий час ми пережили.

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов, фото Валентини Бакаєвої