Історія на Івана Купала: як запорізький отаман своїм нащадкам воювати з російськими окупантами допомагає

Продовжуємо публікувати фронтові історії нашого військового кореспондента Георгія Ак-Мурзи. Автор вперто називає їх байками, хоча всі новели засновані на реальних подіях. А в багатьох випадках автор був не лише очевидцем, а й учасником.

Цю історію, яку, мабуть, має сенс розповісти саме на Івана Купала, я почув у черговому відрядженні на «нуль», тобто передову. «Нуль» у цих краях своєрідний — широченна річка. На лівому березі ощерилися сотнями стволів і десятками метрів мінних полів російські окупанти, на правому — наші. Швидка течія, плавні, десятки дрібних острівців і вигадливо вигнуті рукави, береги яких поросли справжніми джунглями з густого очерету і чагарнику. До великої війни тут часто губилися туристи на байдарках. Багато хто зникав назавжди.

Ідеальнішого місця для диверсійної війни не придумаєш. Що, власне, і відбувається щодня, а точніше, щоночі в плавнях.

Одного з рідкісних вечорів я присів відпочити на глинистому бережку біля околиці крихітного села. Таких пунктів — скоріше хуторів, що розрослися, ніж сіл, у пониззі Дніпра чимало. Кілька десятків жителів, які здавна промишляють риболовлею і видобутком раків. Родовід ведуть від низових козаків і некозацького населення паланок.

Лише стягнувши важкий бронік із плечей, скинувши берці й зануривши розпечені від денних перебіжок ступи в прохолодну воду, затягнуту ряскою, помітив неподалік місцевого — дядька доволі солідного віку, зайнятого доволі дивною справою. Старий незворушно запускав по воді дивні рукодільні міні-кораблики — дощечки зі шматочками хліба й сала.

- Дядьку, а розкажіть, будь ласка, що ви робите? — привітно помахавши, зважився запитати про те, що відбувається, у дідуся.

- Та річкового отамана пригощаю. Чув про нього мабуть? — відповів літній рибалка.

- Звідки ж чути? Я ж не місцевий, у відрядження до вас приїхав, — розвів я руками.

- Ну, тоді слухай. Розповім тобі про нашого отамана, — охоче продовжив бесіду старий, неквапливо відправивши в плавання черговий «бутерброд». — Було це в старі часи, коли в наших краях ще Січ стояла, а вище й нижче від неї - застави передові на порогах Дніпра. Жив тоді на Січі Богдан на прізвисько Незбійчайка. Боєць був неперевершений, але не в степу, не кінним, не пішим воювати Богдан був умілий. По річці Богдан був відомим козаком, плавцем був чудовим та шкіпером бувалим — усі острови, мілини й пороги знав наперечет. Якщо на турка йшли в похід, він завжди флотилією стругів козацьких завідував. Був річковим та морським грамотієм, а ще мав славу характерника (козацький відун, цілитель, воїн із надприродними здібностями, — Ред.).

Катька-цариця тоді вирішила козачу Січ знищити. Але спочатку в довіру до них втерлася, через свого воєводу Гришку Потьомкіна. Гришка щосили пригощав козаків вином царським, дармовим, подарунками та землями старшину козацьку спокушав. Дали воєводі катькиному прізвисько Грицько Нечеса, за те що він з перепою завжди з ковтунами на голові вранці ходив. Але непросто Нечеса отаманів споював та подарунками задаровував. Якось прокинулися козачки й зрозуміли, що нема більше Січі. Одурманив Нечеса козачі голови, кого споїв, кого обдурив. Командирів козацьких в офіцери й дворяни записав. Простих козаків — кого в рекрути забрали, кого в холопи записали боярські. А найбуйніших у чужі землі у вигнання відправила Катька-цариця.

Але не всі козаки обдурені були — багато хто з Січі тоді знявся, подарунків царських не прийнявши. Пішли на пороги й острови жити за старими своїми звичаями — свобода дорожча була. Богдана Незбійчайку катькін воєвода помітив і наказав йому човни царські з військом вести на втікачів-січовиків. Неслухняних покарати, тих, хто не здався — знищити. Відмовився Богдан вести човни царські на братів-козаків. Тоді прив'язали холопи царські Незбійчайку до щогли на першому кораблі царському, вказавши під погрозою смертю лютою вести річкою флотилію карателів. Не знали москалі, що характерниками козаків не тільки за знання шанобливо на Січі звали, а й за дух незламний. Навів Богдан на каміння підводне посередині стремнини флотилію і сам із кораблем передовим потонув. Але духи річкові підняли козака зі дна, нагородили життям новим, в іншій подобі — став відтоді Богдан Незбійчайко змієм річковим. Люди прозвали його Річковим Отаманом.

Зазвичай він спить роками на дні Дніпра. Якщо мир на річці, то прокидається Отаман лише на день Івана Купала, влітку. Відтоді заведено серед місцевого річкового люду підгодовувати Отамана хлібом та салом. Але якщо на Дніпро чужі з'являться з війною, не минути їм лиха — топить їх Річковий Отаман пачками.

Дід хитро посміхнувся і закурив.

- До речі, хлопче, ось учора якраз Річковий Отаман втопив пару десятків кацапів — близько десятка хлопчиків дохлих у їхніх камуфляжах на берег до нас прибило. Вони ж не знають, що Річковий Отаман чужих не дуже любить. На згадку Богдана ковтни ось, хлопче! Та пару крапель у річку відлий: хоч і Змієм підводним став Богдан, але козаком залишився, любить цю справу, — додав старий і зі спритністю фокусника дістав звідкись із засіків неабияку пляшку…

Через день доля занесла мене в розташування дуже цікавого підрозділу, з тих, про які в Збройних силах кажуть, що вони «тихо прийшли й тихо пішли». У даному випадку це були хлопці з тих, хто тихо працює під і над водою.

Спілкуюся з бійцями. На кількох із них цікаві шеврони з підводним драконом і написом: «Топимо орків на корм рибі». Пригадав у розмові з командиром почуту красиву легенду про козака-характерника.

- Ха, знаємо це все, — усміхається офіцер.- У нашому підрозділі кілька місцевих, вони й розповіли. До речі, у бійців із місцевих і прізвища промовисті — половина з них Незбичайко. Річку і місцевість дуже добре знають — з дитинства тут рибу ловили.

Я подивився на нього здивовано.

- А в кожній казці лише частка казки, — підморгнув мені командир богів підводної війни. — Тих дохлих орків, що прибило до берега, звісно ж, Річковий Отаман вгамував! Але це не точно. А якщо серйозно, ми позавчора десант російський ліквідували. Вони на кривій кобилі, хитрістю вирішили через річку на наш берег перебратися. Маскування — плавучий острівець з очеретів і корчів. Ми їх вчасно засікли. На той момент із комарами щосили воювали на острівці одному посередині Дніпра — літніми ночами їх тут тьма. Зліше не буває… З АГСа (автоматичного гранатомета станкового, — Ред.) накрили той плавень. Багато під ним путінських холопів ховалося, спливли купчасто…

Ось їх-то й прибило до села. Ми трупів не виловлювали, не до того було. Щойно з АГСу накрили їхній десант, одразу довелося міняти локацію — прилетіло за кілька хвилин із лівого берега з усіх стволів. Рознесли острів вщент. Річковому Отаману цей обстріл точно не сподобався. Тому він і сьогодні, і завтра орків топити буде на Дніпрі пачками. Отаману Річковому ми завжди частину сухпаю віддаємо, давно в традицію увійшло в підрозділі. Дохлих росіян він річковим ракам віддає, добрий козаче — про своїх піклується.

Словом, не шанує Річковий Отаман царських холопів — пам'ятає, як вони козаків знищували. Росіяни бояться Дніпра — як не сунуться на переправу, так пропадають із кінцями. «Лад» білих не бачити потім рідні: наша Річка назад здобич не віддає.

Автор — Георгій Ак-Мурза