Інклюзивна Одеса — погляд зсередини: що не так із безбар'єрністю та в чому позитив? (колонка)

А тепер, власне, про досвід. Перше неприємне враження — двері! Двері, хай їм грець. Майже всі двері в громадських місцях Одеси — магазинах, банках, муніципальних і державних установах — для людини на милицях є справжньою мишоловкою. Важка стулка з потужною пружиною зачиняється за спиною з гуркотом, що нагадує вибух мінішахеда.

Відчинення дверей у більшості закладів, адміністративних центрів і навіть ресторанів перетворюється для людини на милицях на справжній квест. Треба втримати рівновагу, потягнути за ручку, прочинити й підперти її милицею. Потім перенести вагу тіла й переступити поріг. Після цього прибрати милицю-підпору в безпечне місце. Помилишся в розрахунку — важка стулка виб'є опору з-під руки, і ти в буквальному сенсі впадеш на підлогу. А якщо бракує досвіду та вправності, двері цілком можуть наздогнати тебе й щосили вдарити в спину потужною пружиною.

Раніше, до милиць, я багато подорожував світом. І помітив цікаву закономірність: що далі від пострадянських держав, то рідше в громадських закладах трапляються важкі двері на пружинах. Наприклад, у Німеччині та Нідерландах більшість дверей зачиняються за тобою плавно й не намагаються вдарити ані по спині, ані по милиці. А деякі взагалі відчиняються й зачиняються автоматично.

Друге неприємне враження — пандуси. Ті самі пандуси, про які сперечаються вже два десятки років. Більш-менш зручні та придатні для людей з інвалідністю є біля великих супермаркетів. До речі, двері там теж автоматичні. Але варто трохи покрапати дощу, як упорядковані пандуси перетворюються на справжні американські гірки: на кахлі та металевих поверхнях без поперечних гумових смужок милиці ковзають.

На другому місці — адміністративні центри та муніципальні установи. Наприклад, на Косовській із цим усе гаразд. А в адмінцентрі на Корольова — м'яко кажучи, не зовсім. Точніше, повна… катастрофа.

Зараз потрапити туди можна лише через чорний вхід (мовляв, через ремонт), де немає ані пандуса, ані навіть поручнів. У підсумку людині на милицях до адміністративного центру Київського району можна лише… приползти. Або десантуватися з гелікоптера — тут уже у кого які можливості. І окреме «дякую» за повітряні тривоги. Коли лунає тривога, всі ці дива еквілібристики на ганку без пандуса та поручнів особливо радують.

Третє неприємне враження — громадські та відомчі туалети. У них повсюди бракує поручнів, зручних унітазів із ручками з боків, доступних умивальників та інших «дрібниць», необхідних людям з інвалідністю, зокрема тим, хто користується милицями, протезами чи кріслами колісними. У жодній муніципальній чи державній установі Одеси — ні в судах, ні в поліцейських відділках, ні в адміністративних центрах — я не знайшов туалету, обладнаного для людей з інвалідністю. До речі, із чистотою, зливом та туалетним папером у відомчих туалетах теж є проблеми.

Четверте неприємне враження — міський транспорт. В Одесі практично немає трамваїв, тролейбусів і маршруток, обладнаних для людей з інвалідністю. На багатьох зупинках навіть просто увійти до вагона електротранспорту неможливо.

Наприклад, пропоную директору «Одесміськелектротрансу» спробувати залізти на милицях у трамвай № 13 на кінцевій зупинці на Шкільному. Без навичок альпініста чи стрибуна у висоту це не вийде: сходинки вагона знаходяться за 30–40 сантиметрів від асфальту. Там і здоровій людині буде непросто…

Решта зупинок, особливо трамвайні, не кращі. Розрекламовані підняті платформи облаштовують уже не перший рік, але далеко не всі вони по-справжньому зручні.

Це лише невелика частина неприємних вражень від «інклюзивної» Одеси. Насправді проблем набагато більше — перелічувати можна довго.

Утім, є й позитив.

Це наші Люди. Дві юні леді відчинили мені важкі двері в банку й підняли милиці, що з гуркотом впали на підлогу. Хлопець із різнокольоровою зачіскою взяв у мене кошик у супермаркеті, набрав продукти, дотримуючись моїх вказівок, і склав покупки в машину. Похмурий військовий з мого двору допоміг донести важку сумку до квартири. А дама бальзаківського віку в адміністративному центрі намагалася поступитися мені місцем на лавці в залі очікування!

Дякую, друзі. Якщо чесно, я був трохи приголомшений. З такими Людьми ми точно переможемо.

Автор — Георгій Ак-Мурза