Пан Ніхто та Деревня Дураков проти Путіна: одеський слід в оскароносній історії

Поки кіноакадеміки в Лос-Анджелесі витирають сльози над долею «хорошого російського» вчителя, одесити чухають потилиці. В оскароносному документальному фільмі «Пан Ніхто проти Путіна» головний герой бунтує проти системи… у футболці з персонажами нашої «Деревни Дураков».

Виявляється, поки рф стирає з лиця землі українські міста, їхні «ліберали» (і не тільки вони) моляться на Мужика і Бабу, щиро вважаючи їх своїм надбанням. «Думська» поспілкувалася із самим Паном Ніхто, а потім з'ясувала у Матросика Вадима Набокова, як це — отримати «Оскар» по дотичній, і чому Захід обирає казки про «прозрілих очкариків», поки наші захисники вгризаються в бетон під Андрівкою.

Де закінчується сюр і починається звичайне мародерство — культурне і не тільки — розбирався Дмитро Жогов.

— Ви бачили себе на церемонії вручення «Оскара»? — запитую я Вадима Набокова (Матросика) із «Села дурнів».
— Ти що, Діма? У тебе все гаразд?
— Ні, серйозно. «Каламбур» показували в оскароносному фільмі «Пан Ніхто проти Путіна»!
— І що ми там робили? — розгублено запитав Матросик.
— Як що? Тролили росіян!

Після того як у Лос-Анджелесі відбулася 98 церемонія вручення премії «Оскар», соціальні мережі одразу перетворилися на кінокритиків. Галас стояв і стоїть неабиякий. Статуетку за найкращий документальний фільм отримала картина «Пан Ніхто проти Путіна», співрежисером якої став її головний герой — шкільний вчитель Павло Таланкін, який зафіксував, що відбувається з російською школою після початку повномасштабної війни рф проти України.

Коротко. Павло — звичайний ботан, мати якого працює в тій же школі бібліотекаркою. Сам він — щось на зразок архівіста-відеографа закладу. Знімає ранкові свята, урочисті лінійки та перші дзвінки. А оскільки містечко маленьке — то й проводжання до армії. І похорони вбитих орків. Хоча ні, похорони знімати не дозволяють. Павло записує лише звук. Або матір, яка не розуміє, за що загинув її син.

Їхнє містечко вважається найбруднішим у Росії. Найзадимленішим. Індустріальним. З якого боку не поглянь — всюди стирчать димлячі труби заводів.

Усі зйомки в школі — задушливі. У темних класах. З заклеєними літерою Z вікнами. У коридорах, які, здається, з моменту початку повномасштабки стискаються. Клаустрофобна задуха. З кожним днем «освітяни» все більше й більше спотворюють російських дітей, втовкмачуючи їм недолугу пропаганду, суті якої не розуміють, втім, і самі.

Один вчитель історії — геббельсоподібний і дурнуватий шанувальник Берії та Абакумова — із запалом розповідає малюкам про те, що в Європі їдять жаб. І як найкращий вчитель року отримує від путінської влади квартиру.

Сам Павло «бунтує» у своїй школі, як тільки може. Але коли він сам-самісінький. То виверне російський прапор на даху школи. То повісить прапорець вільної Росії в кабінеті. Той, під яким воює легіон «Свобода Росії». Такий собі прихований бунт. То поставив на перерві в репродукторі Леді Гагу. Йому кажуть, щоб він вимкнув. А то недовго до біди.

Він вважається єдиним лібералом у містечку. І на нього починають коситися. Біля його вікон зупиняється поліцейська машина. І стоїть. Чергує. Усі відзняті матеріали він ховає в схованку в стіні.

З ним фактично припиняє спілкуватися його мати. Мабуть, відчувши, що син недалекий від швабрування. Зрештою Павло тікає з Росії. І ось його замальовки про те, як школа путінської Росії перетворюється на казарму, змонтовані і в результаті отримують «Оскар».

Павло Таланкін

До речі, у росії, не розібравшись, поспішно опублікували новину: «Фільм про Володимира Путіна отримав «Оскар». А потім, коли зрозуміли, про що йдеться, новину прибрали.

У сцені, коли Павло гарячково збирає речі перед втечею з вигрібної ями, на ньому футболка із… зображенням персонажів «Деревни Дураков». Наші одесити. Матросик, Мужик, Баба, Ведмідь. Артисти, яких усі знають. Може, росіяни їх плутають? Думаючи, що це виключно російська вигадка. Як же — мужик-козак. З вусами. У шароварах з лампасами. Самовар і самогон. Скрепно ж!

Російська реклама футболок з «Каламбуром»

«Думська» дізналася у Павла Таланкіна: це була така маленька фронда, коли ти у фільмі красуєшся у майці із зображенням українських артистів? Багато росіян сприймають їх за своїх?

«Насправді багато хто в Росії знає, що це актори з України і український продукт, такий самий, як і «Маски-шоу» та інші популярні. Молоді, звичайно, нічого не розуміють, але для більш дорослих я хотів, щоб це було як сигнал, щоб вони замислилися, що виросли на програмах класних хлопців, проти яких пішли війною», — каже Таланкін.

Тобто Павло одягав майку з нашим «Каламбуром», щоб потролити або звернутися до совісті співгромадян.

«Якщо ви знайомі з хлопцями з «Каламбура», передайте їм, будь ласка, величезний привіт від мене. Я їх дуже люблю і поважаю. Завжди, коли лечу над Атлантикою, згадую круте піке», — додав росіянин.

Одесит Вадим Набоков (Матросик) сам оскароносного фільму не бачив, проте на моє запитання не здивувався. Звик, що його персонажа росіяни намагалися привласнити.

«З початком війни у нас неймовірний сплеск популярності в Росії. Мені повідомляли, що в Пітері та в Москві все було завалено нашими чашками, майками. Вони ж вважають, що ми — російська історія! Ми — «Село дурнів»! Це не їхній бренд. Вони ці права взагалі вкрали. Вони не мають права цю сторінку випускати. І там просто все було завалено», — з гіркотою каже Набоков.

Вадим Набоков

Знамениті російські (або російські) подвійні стандарти: однією рукою вони щосили заробляють гроші на сувенірах, виготовлених на основі персонажів «Каламбура». А самих акторів цього шоу, одеситів, продовжують бомбити й обстрілювати.

В українців рішення кіноакадемії викликало бурю обурення. Річ у тім, що документальний фільм українського режисера Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки» навіть не потрапив до фінальної п'ятірки в категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм».

Мовляв, перемогли вже з «20 днів у Маріуполі», досить, баста!

Я дивився фільм про Андріївку. Скажу відразу. Це дуже важкий фільм. Наш взвод проходить лісосмугу, точніше, те, що від неї залишилося. Засмічену, зі спотвореними залишками дерев. Йде ці прокляті 2000 метрів під безперервною стріляниною і піти з цього згубного шляху не може. По боках лісосмуги — міни. А тому напролом. Прямо на орків. І все для того, щоб пробратися в Андріївку, точніше, у руїни — ті, що колись були селом. І закріпити на пів години на якомусь з уламків наш прапор.

Потрібно показати Заходу, що ми боремося і воюємо. І гинемо.

Дуже багато хто гине на цьому шляху. А живі чіткіше усвідомлюють, що ця війна може ніколи не закінчитися.

Вільне повітря, лють, біль «2000 метрів до Андріївки» не можна порівняти із затхлим фільмом про існування живності у вигрібній російській ямі. Але! У фільмі про Андріївку ми показуємо свої рани західному світу. Показуємо смерть. Дивіться. Найкращі з нас уже загинули!

Але… Вони втомилися на це дивитися. Їм потрібно щось інше. Потрібна надія. І, як не дивно, бунт ботана з російського зажопіську дає їм таку надію.

Якщо є такий окулярик, смішний пухлик, який повстав проти системи, нехай тільки так — надів футболку з «Каламбуром», значить, там є й інші! Нехитрий висновок.

Вся штука в тому, що на Заході вірять, що росію можна змінити. А ми точно знаємо, що це не так.

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов