Обгоріле м'ясо, затоплені траншеї та зруйнований «АТБ»: одеський вчений, який став піхотинцем, намалював війну  

Гранатометник. Проповз усе це лайно буквально на пузі. Нюхав, бачив, стріляв, штурмував.

144-та бригада. Окрема та механізована — щоправда, з техніки там були лише ті самі «буханки» та «корчі», передані волонтерами.

- Мене часто запитують, чи бачив я наживо «абрамси» й «леопарди» (Василь захоплюється військовою мініатюрою й особливо танками, знає про них буквально все, — Ред.), але у нас їх просто не було, — розповідає він. — Хоча одного разу зустрів у Мирнограді «Бредлі», навіть покатався на цьому бронетранспортері.

Чернігівська область, кордон із російською федерацією. Батьківщина нашого другого президента. Тут Василь Прокоф'єв уперше втратив побратимів:

- П'ятеро людей, один помер від серцевого нападу, трьох розірвало артилерійськими снарядами, ще один, здається, підірвався на міні, — каже матрос. — Ми ще потім у посадці збирали те, що від них залишилося. Я знайшов голову — таку, з напівзакритими очима.

Потім був Донбас — Мирноград, Покровськ. Справжнє пекло. Усе відображено в малюнках.

Ось блокпост — його потім розбили чи то ракетами, чи то дронами.

- Не знаю, що сталося з тими хлопцями, які там стояли.

Перший справжній бій - з російськими десантниками.

- Вони намагалися проникнути, ми вчасно зреагували й завдали удару. Потім сказали, що наша рота знищила не менше десяти кацапів.

Штурм окопів, зруйновані будинки, поле з табличками «Міни»…

- Найстрашніше, що мені досі сниться, — це повністю знищене село, — зізнається Прокоф'єв. — Не знаю, чому мене це зачепило, але там не залишилося жодного цілого будинку. Одні труби й обгорілі колоди. Як у 1941-му. Росіяни поводяться точно так само, як німці в 1941-му.

Ось «еспешка» (СП - спостережний пост, — Ред.), де Василь із товаришами в моторошну холоднечу просидів замість трьох діб цілий тиждень — без води й їжі.

Його бліндаж і траншея, де вода сягає до колін.

Прокоф'єв, показуючи свої малюнки, розповідає про втрати.

- Наша третя рота буквально розчинилася, усіх убили, це не перебільшення — взагалі нікого не залишилося. З мого відділення залишився я один.

У його очах танцює кістяна жінка. Він ще багато розповідав — як солдати п'ють сечу, коли немає води, як пахнуть трупи в розтерзаному танку, як можна буквально потонути в багнюці.

У червні 2024 року солдат Збройних сил України Василь Прокоф'єв був важко поранений. Російський дрон влучив у машину, на якій він їхав. Одеський науковець отримав важку вибухову травму, яка впливає на нього й досі.

Ні, не думайте: він впорався, сам і за допомогою волонтерів витягнув себе з ями - фізичної та моральної. Сьогодні він служить в Інституті Військово-морських сил, завідує музеєм. Каже, що знову знайшов себе. Зібрався, так би мовити.

Він продовжує малювати. Моторошні картини моторошної війни.

Автор — Олег Константинов