Виставка Віталії Бабущак «Залишки мене» представляє 35 великоформатних документальних портретів бездомних у Одеському музеї західного та східного мистецтва (Італійська, 9). Своїх моделей авторка зустрічала в Лос-Анджелесі, Нью-Йорку, Нью-Гейвені, Парижі (так, знамениті безхатченки тут також є), Відні, Спліті та інших великих містах.

Віталія Бабущак — українська режисерка, фотографка та письменниця родом з Одеси. Режисерка документального фільму «Не говоріть про політику» (2024) та інших відзначених нагородами документальних проєктів. Авторка книг поезії та прози, зокрема «За воротами раю», «Зі сталі хліб не печуть» та «Нитка долі». У 2024-2025 роках — запрошена лекторка Єльського університету. Нинішня експозиція, безперечно, є високохудожньою й водночас принципово документальною, авторка відмовляється від постановки.

Складна ситуація, в якій опинилися герої, не повинна впливати на знімок так, щоб у ньому відбивалася безвихідь. Зовсім ні. Протягом кількох років Бабущак підходила до людей прямо на вулицях, розмовляла з ними, слухала їхні історії — і лише потім фотографувала. Її мета не в тому, щоб створити образ «бездомної людини», а в тому, щоб побачити конкретну особистість. Багато героїв проєкту — іммігранти, чий досвід бездомності переплітається з досвідом вимушеного переміщення.

«Мене завжди цікавили люди, яких суспільство відкинуло на периферію, — каже Бабущак. — Мені було важливо зрозуміти, як вони опинилися в цьому стані і що залишається від їхньої особистості, коли суспільство починає бачити в них лише одну ознаку — бездомну людину».

Фотографії проєкту не лише документальні, а й художні. Ми наголошуємо на цьому. Художниця працює з оточенням. На одній фотографії чітко видно постать бездомного, що сидить на тротуарі, а люди, які проходять повз, розмиті, зникають. Перехожі звикли не звертати уваги на того, хто в біді, він для них немов невидимка. Але чи не зникає в них самих щось важливе, людяність, доброта?..

Античне «панта рей» («все тече») ніхто не відчуває так гостро, як фотограф, що вступає в боротьбу з самим часом. Кожен кадр неповторний через постійно мінливе освітлення, подув вітерця та зміни настрою. Динаміка матерії притаманна й людським тілам, особливо тим, у яких заховані черстві серця. У центрі уваги Віталії завжди той, чиї контури обличчя й тіла не розмиті, не схильні до розпаду, кожна рисочка важлива.

Серед героїв Бабущак чимало яскравих особистостей. Кожне обличчя — це характер, гумор, гідність, здатність залишатися собою всупереч соціальному статусу. Один із героїв — чоловік, якого вона зустріла на Venice Beach у Лос-Анджелесі, вкритий фарбою, що стала для нього чимось на кшталт накладеної етикетки; для неї він - образ свободи залишатися собою навіть тоді, коли оточення намагається звести людину до одного кліше.

Поки в роті залишається хоча б один зуб, є привід радіти життю й посміхатися, вважають герої Віталії Бабущак, і сперечатися з ними ми не будемо.

Авторка із сумом розповідає про те, що зараз багато українців були змушені виїхати, хтось за кордоном прибирає чужі оселі, та й сама вона пережила втрату дому через війну. Проєкт, однак, не обмежується українським досвідом — він ширше порушує питання про те, як довго людина може зберігати відчуття власної ідентичності, коли нове середовище починає визначати її замість неї самої.

Працюючи над документальним фільмом «Не говоріть про політику» (2024), Бабущак брала інтерв'ю в людей у США - серед них був ветеран в'єтнамської війни Джо Комфорт, який опинився без дому після того, як суспільство та державні інституції не змогли забезпечити йому необхідну підтримку. «Якщо демократія працює, то чому я живу на вулиці?» — слушно запитує чоловік. Його портрет також є на виставці, і ветеран на ньому посміхається.

Авторка — Ірен Адлер