Екологія Одеси настільки очистилася, що в місті з`явився Їжак: історія одеського художника, який повернувся з імміграції

Продовжуємо цикл репортажів про одеситів, які виїхали за кордон. Як вони живуть? Може поділяться якимись лайфхаками. Чи збираються назад? Цього разу в нас незвичайний співрозмовник.

Спецкор «Думської» Дмитро Жогов поговорив зі своїм давнім другом, художником Євгеном Ларіоновим. Це, напевно, найкоротший матеріал нашої серії. І, мабуть, найдепресивніший.

Художника Женьку Їжака (Ларіонова) знає вся одеська богема. Він відомий своїми «векторяками» — це комп'ютерна векторна графіка. Веселі картинки, карикатури. Це не завжди особистості, а шаржі на реальність нашого світу і насамперед Одеси. Говориш із ним і відчуваєш: обмацує тебе поглядом. Розумієш: бути тобі векторяком. «Думська» вже кілька разів писала про творчість Євгена.

Зараз він схожий на осіннього їжака перед сплячкою. Весь круглий, похмурий і повільний. Бомбосховище у Їжака в підвалі. Щойно заволає сирена, Їжак пристібає новенький хромований протез, який схожий на ногу термінатора, бере милиці й повільно рухається до виходу з квартири. Поки дострибає до сховища, або приліт буде, або відбій.

Їжак повернувся з Європи. В Одесу. Жити на пенсію, якої тільки на сигарети вистачить. Жити із сиреною за вікном. Без роботи. Тож, якщо комусь потрібен векторний дизайнер, повідомте редакцію.

«Думська». У тебе в перші дні, по-моєму, була ейфорія, коли ти дістався до Німеччини!

Євген Ларіонов. Не те щоб ейфорія. Але жити без бомбардувань, без сирен — це був кайф.

І потім, візок, який коштує понад 1 000 євро, мені обійшовся в 10 євро. І протез у 10 євро. Але всі уколи від діабету взагалі безкоштовні. Усе покриває медична страховка. Але з медициною там не все так гладко. Тільки якщо справді загинаєшся, то потрапиш у лікарню. У мого знайомого дуже сильно заболів живіт. Це було в травні. Його записали на прийом на початок… серпня.

А що дратувало, то це тупість усяких присутніх служб, які можуть загубити твої документи. Ти факс давно востаннє бачив? У них усе на папері. В установах факси.

Коли оформив пароль у банку, тобі спершу приходять два ПАПЕРОВІ листи з паролем. Потім два паперових листи з плагіном.

«Липуни» дратують. Коли треба в інший кінець міста потрапити, а тут черговий «липун», тобто екоактивіст приклеїв себе до дороги. І тоді просто вулиці стоять.

Дико дратує, що в неділю нічого не працює. Ні, є магазини, які працюють цілодобово, але до них ще дістатися треба. А потім стоїш три години до каси серед арабів. Інтернет-банкінг іде до трьох днів переведення. Після п'ятої вечора він не працює.

«Д». Як ставлення до українців змінилося за два роки?

Е. Л. Ясна річ, що німці то різні. Але в більшості ставлення таке. Араби, африканці — ці «понаїхали». А ось українці «наші». Ще класно, це відсутність у Європі всяких кордонів. Нас мужичок віз і раптом зупиняється, трохи назад здав, подивився навкруги й каже: «Десь тут кордон із Польщею раніше був!»

У Короленка є оповідання «Без мови». Про те, як українські селяни потрапили до Америки.

Америка вражає їх небаченою свободою, ти, виявляється, можеш голосувати за президента, мітингувати, а от руку цілувати навпаки не можна. Український селянин Матвій нічого цього не сприймає. Чуже життя незрозуміле і неприємне йому, і він шкодує, що приїхав.

Але через два роки, обжившись і вивчивши мову, він освоюється і навіть одружується.

Пам'ятаю 1989 року, коли я служив «срочку» в Радянській армії, Горбачов підписав наказ про дембель для студентів.

І всі мої армійські друзі студенти-філософи, філологи, історики (тобто ті, з ким можна було поговорити) швидко зібралися і без дембельських аксельбантів чухнули з СА, тільки п'яти заблищали.

Я залишився і з хтонічним жахом почув, як рядовий Ирбулатов, мітячи плац ломом, задоволено сказав: «Умники уехали, тепер заживьом».

В Одесі багато хто виїхав. Хтонічного жаху немає, але порожньо. Женька повернувся. Може, там йому було б легше. Але я особисто задоволений.

Автор — спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов