Перші покази вистави «35 кіло надії» за мотивами однойменного твору француженки Анни Гавальди відбулися в Театрі юного глядача.

Режисер Євгеній Резниченко разом із сценографом Оленою Штепурою та хореографом Діаною Костикою створив надзвичайно цікаве видовище, сповнене глибокого змісту. Це треба дивитися разом з батьками, а також дідусями та бабусями.

Історія худорлявенького хлопчика Грегуара (Сергій Черноіваненко) з золотими руками, але відсутністю здібностей до наук та невмінням налагоджувати стосунки із дитячим колективом, віддалена від нас у часі. Плюшеве щеня стає напарником у грі та наділяється якостями удаваного друга. Зараз вчителям доводиться мати справу з дитятками дошкульнішими. Не справив би такого ажіотажу сьогодні горе-учень (інсценізація Ксенії Швець додала смішний епізод, коли мати телефонує в усі школи й просить прийняти дитину: «Ні, не Грегуар Дюбоск, Грегор Рюбоск, Рю-боск!»). Лейтмотивом старшого покоління, діда й баби стає манкий голос Шарля Трене з його A douce France, солодкою Францією, що її нині знайдеш хіба у глибокій провінції.  

«Я б і радий працювати, та ось біда – не виходить. Все, чому навчають у школі, для мене китайська грамота. В одне вухо влітає, а в інше вилітає. Водили мене до мільйона лікарів, перевіряли очі, вуха, навіть мозок. Часу витратили купу, а висновок зробили, що в мене, бачте, проблема з концентрацією уваги. Насмішили! Я й сам знаю, що зі мною, мене б спитали. Все зі мною нормально. Ніяких проблем. Просто мені нецікаво. Не-ці-ка-во. І все… я зрозумів одну дуже просту річ: більше за все на світі мені цікаві мої руки и те, що вони здатні змайструвати».

Діти насміхаються з Грегуара, вчителі не відстають, надто на уроках фізкультури, де слабенький хлопчик одного разу робив вправи у завеликій формі.

«Я забув вдома фізкультурну форму, все б нічого, але це був уже третій раз за чверть, ось я і попросив Бенжамена дати форму брата, щоб знову не залишили після уроків. Я за один рік після уроків стільки насидівся, на скільки вас за все життя не залишали! От тільки я не знав, що у Бенжамена брат – клон Зеленого Велетня, росту в ньому метр дев'яносто».

Ясна річ, хлопцеві потрібен технічний коледж. І чоловіче виховання.

«Мій дід Леон – такий же майстер на всі руки, як і я, тільки у нього до того ж ще і голова варить… Входячи у цей закиданий – не повернутися – сарайчик, я роздуваю ніздрі, щоб глибше вдихнути запах щастя. Запах гарячої змазки, електронагрівача, пайки, клею, тютюну і ще багато чого».

Так, у цій родині саме дідусь Леон (заслужений артист України Сергій Мельник) стає справжнім другом хлопцю, та ще бабуся Шарлотта (Олена Юзвак), зациклена на пирогах, то вишневий кличе покуштувати, то сливовий, то абрикосовий… Варто зазначити, не надто улюблена автором цих строк дим-машина у виставі працює якраз за призначенням: коли один з пирогів починає підгоряти, духовка димить. Ніякої димової завіси, що заважає публіці та артистам, все виправдано.

Батьки зрозуміти свою дитину не можуть, самі ще незрілі, втікають від реальності кожен на свій розсуд. Мама (Ляна Карєва) більше прив’язана до своїх абстрактних картин у навмисне перекошених рамах, ними увішаний весь будинок, навіть обідній стіл тут перекошений, нема балансу в сімействі, тато (Олексій Кочетов) занурений в читання газет, не до сина. З ким залишиться Грегуар, коли дід піде з життя? Він, звісно, обіцяє не помирати ніколи, але навіть підліток невеликого розуму допетрив: віри цим обіцянкам нема.

Авторка — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського.