«З перших робіт було прагнення не акцентувати інструментарій, — зізнається майстер. — Хотілося створити враження, що в них є дещо від природи: камінь вимито водою – його форма гладка, обтічна, або навпаки, дірчаста, як від вивітрювання, бронза вкрита патиною».

Абсолютне відчуття матеріалу, стилю й форми не покинуло Михайла Реву і тоді, коли життя стало в буквальному сенсі слова підкидати міни, кулі, ракети, спотворені вибухами. Все це перетворюються на метафоричні образи. У його руках уламки ракет розквітають, стають металевими квітами. Матеріали йому привозили військові, їздив за уламками і сам.

«В Бучі мене вразила машина «Победа», що пережила Другу світову війну, її переїхав російський танк, — згадує Михайло. – Красномовнішого образного рішення знайти неможливо, готовий експонат, створений реальністю. Але вийшло так, коли я повертався з Бучі, ракета прилетіла в Кароліно-Бугаз, де стоїть моя дача. Ракета велика, дорога, за мільйони доларів, залишила вирву. Мої сусіди, знаючи мене, зібрали скалки цієї ракети, вийшла «квітка». Ці форми не можна зробити руками, дуже сильна енергія запускає процес, коли все це летить, здатне перерізати будь-яку плоть. Менше з тим, я помітив дивовижну річ: через ось цей метал природа нам все одно показує гармонію. Цей парадокс між життям та смертю я втілюю в пластичних метафорах».

Корінням догори розлігся «Дух України», майорить ранами від металевих смуг «Серце війни»… З приводу «золотого», гламурного «Сніданку третього тисячоліття», Рева зазначає, що це «страва спокуси», адже людська природа незмінна щодо жадібності, заздрощів, марнославства.

«В цьому проєкті 2001 року ще був «Вівтар дитячих снів», моя мама любила приказку «Когда я ем, я глух и нем»… Тут я сполучаю частину того проєкту з роботою «Армагеддон», показуючи у взаємодії два часових напластування. Тоді сталося 11 вересня. Прийшов час, я став свідком й іншої трагедії, кривавої, жорстокої, такої самої нелюдської за своєю суттю».

Напросившись у гості до майстерні, що знаходиться зовсім поруч, ми бачимо моделі вже знайомих як за експозиціями виставок, так і за міським простором скульптур.

«Навіть зранена, Одеса для мене все одно залишається посмішкою Бога, — говорить скульптор. – Мрію у травні продовжити роботу в Грецькому парку. Я зробив кілька скульптур для нього ще до війни. Нещодавно я повернувся з Барселони, і вкотре був у захваті від уміння європейців берегти свою архітектуру. Нові покоління додають своє, не руйнуючи старе. Цьому треба вчитися».

Додамо, що 2 березня о 15:00 відбудеться єдина авторська екскурсія виставкою, квитки на яку можна придбати тут.

Деякі експонати цієї виставки вже побували в Парижі та Берліні, а незабаром відправляться до Риму.

Авторка — Ірен Адлер, фото Володимира Андреєва