Десять думок про одеський арт-ринок: надійна класика, міські пейзажі та жіночі образи забезпечують продажі

Воєнний час вплинув на життя одеських художників і арт-дилерів, яких «Думська» попросила поділитися своїм досвідом останніх років. Виявилося, досвід у кожного свій, тим і цікавий.

ВІЙНА СТАЛА НАШОЮ НОВОЮ РЕАЛЬНІСТЮ

Галерист Олена Велика розмірковує: «На початку повномасштабного вторгнення ми бачили, як багато з'являлося політичних карикатур, творів із символікою, так відбувалася рефлексія художників на ситуацію. Багато авторів весь перший рік війни просто не могли працювати. Вони зізнавалися, що не розуміють, звідки їм черпати натхнення. Тільки пережили два роки ковіду, і тут почалася війна, новий стрес. Зараз пішов уже третій рік війни, і люди мистецтва почали по-іншому сприймати багато подій. Війна стала нашою новою реальністю.

Українське мистецтво від живопису і художнього фото до скульптури і хенд-мейду стало дуже популярним у світі. Якщо до війни арт-ринок був у стадії становлення, структурувався, то сьогодні він став комерційно цікавим за межами країни. Мене тішить, що внутрішній покупець теж активно почав купувати твори наших художників. За це борюся вже п'ятий рік: замість трьох-чотирьох китайських принтів краще купити авторські роботи. Це не просто красиво, це ще й гарне капіталовкладення. Через 20-50 років у вартості це не впаде. Так, ми, галеристи і куратори, під час війни переслідуємо і комерційну мету, це наш заробіток. Мало того, автор, з якого почалася наша діяльність, художниця Іокі, зараз стала досить відомою. Вісімнадцять її робіт придбані великою галереєю, отримали чудові відгуки арт-критика зі світовим ім'ям, пишаюся цим фактом.

У нас у творчому просторі «Діалоги» навесні 2023 року була чудова виставка живопису Наталії Шевцової, і вона виявилася комерційно успішною. У центрі кожної картини була богиня-жінка з красивою шиєю, витонченими руками. Але ж ці роботи художниця написала саме за перший рік війни. У ній я побачила автора, який писав не біль, руйнування, а образ любові, віри, надії, пробудження, квітучої природи. До речі, у жовтні у нас буде друга виставка Наталії, на неї чекають не тільки глядачі, а й колекціонери.

Перший рік війни ми чергували теми і зміст виставок від воєнної тематики до класичних (пейзажі, янголи, пап'є-маше тощо), перебуваючи в пошуку, визначаючись, у якому напрямку рухатися далі, даючи можливість відвідувачам знайти свій стан у різних роботах, і це допомогло знайти нових постійних гостей «Діалогів» і нових авторів».

Незважаючи на нові реалії, закоханість в Одесу та її пейзажі вдається монетизувати живописцю Геннадію Горбунову: «Є такі люди, яким війна не заважає купувати картини. Вони люблять мистецтво і платять за нього, але не такі гроші, як раніше. Колекціонери, які знайомі зі мною багато років, приходять у майстерню. Цінують те, що зроблено від душі й художньо».

РОБОТИ КУПУЮТЬ КОНКРЕТНІ ЛЮДИ ПІД КОНКРЕТНІ ІСТОРІЇ

«Традиційно люди хочуть впізнаване, радіють краєвидам Одеси, інколи це навіть купується, — продовжує розмову художниця Наталя Лоза. — Намагаємося продати вже хоч якось, знижуємо ціни порівняно з довоєнними. Мої натюрморти взагалі не користуються попитом і не користувалися ніколи. Я їх люблю, а люди — ні, що поробиш».

Офортист Віктор Потеряйко - майстер найвищого рівня. Але до всього, що стосується комерційного успіху, досить байдужий: «Про стан арт-ринку мені важко говорити, я продажами своїх робіт не займаюся. Є галеристи, які виявляють до них інтерес, і так вийшло, що для мене склалися однакові умови як до війни, так і під час війни. Виставки допомагають реалізовувати продажі, покупці приходять у майстерню, але я абсолютно не думаю про комерцію, коли працюю. А успіх від продажів просто допомагає зробити задоволення від творчості більш відчутним».

Галерист і адвокат Вікторія Нестеренко відверто зізнається: «Арт-ринок, звісно, змінився. Роботи купують конкретні люди під конкретні історії. Або коли зробиш конкретну пропозицію, від якої вони не зможуть відмовитися. Така пропозиція має бути вигідною для них у ціновому форматі, доводиться довго спілкуватися, практично вмовляти, водити по ресторанах, проводити величезну роботу, перш ніж здійсниться угода».

ПРО ПЕРСПЕКТИВИ МАС-МАРКЕТУ І ГАРНИЙ СМАК

Художниця Анастасія Кириліна пішла шляхом створення лінії одягу і домашнього декору з принтами своїх яскравих і позитивних картин: «У мас-маркету, на мою думку, завжди є перспективи. Доступні за цінником, практичні та якісні речі матимуть попит. Арт-ринок? Ні, не чули… Мені здається, це точкове поняття. Є колекціонери, їх одиниці. З огляду на сьогоднішні потреби на виживання, думаю, що купівля предметів мистецтва зараз далеко не в пріоритеті.

Я, звісно ж, не без надії поглядаю в бік майбутнього, але продажі картин точкові і більше особистого характеру. Моя місія на даний момент полягає в тому, щоб дарувати хороші емоції глядачам і поціновувачам прекрасного, це моя мотивація не опускати руки і продовжувати займатися мистецтвом».

Далека від оптимізму галеристка Катерина Піменова: «За моїми спостереженнями, арт-ринок просів остаточно всередині України. І дещо пожвавився поза її межами (що стосується українського мистецтва). Люди, які мають звичку купувати твори, виїхали з країни, на жаль. Низка колекціонерів готова продавати недорого живопис зі своїх колекцій. Ринок наповнений роботами майстрів минулих років за подібною ціною. В Одесі, як і раніше, багато художників і мало галерей. І головне — у людей просто немає звички купувати живопис і мати гарний смак, навіть коли йдеться про недорогі твори».

Рукотворні книжки Ігоря Потоцького є у бібліотеках Гарвардського університету, університету Берклі, знаменитій паризькій галереї Saphir, Національній бібліотеці Франції, Паризькому музеї мистецтв та історії юдаїзму, Музеї сучасного мистецтва Одеси, Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського, Варшавській публічній бібліотеці та інших книжкових зібраннях. Відомий поет почав малювати не так вже й давно.

«У мене більше купували, звісно, в Бельгії, у Франції, — перераховує Ігор Потоцький.- Купують музеї, культурні центри, іноді колекціонери.А почав малювати я 12 років тому в Мексиці. Я подружився з мексиканськими художниками, дивився, як вони працюють, це було дуже цікаво. І мої роботи там купували, в основному, графіку. Книги замовляли в перекладі. Спад арт-ринку я спостерігаю, хоча не особливо від нього залежу, адже не є стовідсотковим художником. У Центрі Помпіду мені сказали, що із задоволенням придбали б мої конкретні книжки, але зараз у них трохи не та ситуація. Власне, я б їм і подарував, у них у зібранні представлені видатні художники. Тим паче, платять вони не дуже багато. Я продавав по 100 євро, а потім бачив, як у галереї кожен аркуш оцінили по 500, а обкладинку — у 800…

Головне для мене у творчості — задоволення, а не комерція. Ось і днями подарував Музею західного і східного мистецтва одну з книжок зі своєї виставки».

ЖИВОПИС — ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПОРЯТУНОК

Своїми спостереженнями ділиться і художниця Ольга Котова: «У зв'язку з війною, точніше, путінською спецоперацією, наш звичний світ змінився, і, звичайно, змінюється одеський арт-ринок. Змінилося ставлення до цінностей, я вдячна Господу за кожен прожитий день, вдячна моїм близьким людям. Кожен день приносить нові тривожні звістки, постійно збирають фінанси на різні цілі, і ми теж беремо участь, донатимо на потреби наших військових, на лікування, на похорон… Ціни на картини, як і, наприклад, на нерухомість загалом, упали, особливо в гривні, але це й не дивно, курс долара зріс. Багато хто виїхав, інші не впевнені в завтрашньому дні, розпродаються колекції…

Але картини продовжують купувати, люди потребують позитивних емоцій, і особисто у мене за час війни купили 9 картин різні люди, і я не можу сказати, що купувати стали менше. Живопис для мене багато значить, я люблю сам процес, і зараз це і психологічний порятунок, і результат іноді радує. Виставок загалом у місті проходить багато, щодня — чиєсь відкриття. У нас є музеї, близько десятка діючих галерей (незважаючи на те, що кілька зачинилися), бібліотеки і кафе з виставковим простором, онлайн-виставки і навіть онлайн-ринок з реальними продажами. Більше з'являється можливостей купити і продати, переважно «за дружніми цінами». Ми всі адаптуємося до нових умов, головне, залишитися людьми, принести в наш світ краплину доброти й любові».

Певну риску під обміном думками може підбити галерист Лінда Страутман: «Якраз сьогодні заходив до мене в гості один колекціонер, казав, що з початку війни половина галерей у місті закрилася.

А якщо і відкриваються нові, то через місяць закриваються. Напевно, люди просто опинилися не на своєму місці і не тим зайнялися. Виходячи з того, що я бачу і чую сама, можу сказати: арт-ринок працює навіть під час війни. Інтернет-майданчики функціонують чудово, продажі там ідуть вельми успішно, йдеться про досить значні суми. Не якісь копійчані, прохідні етюди, а роботи середнього рівня навіть і трохи вищі йдуть добре. Достатня кількість наших одеських арт-дилерів мають свої магазини на міжнародних майданчиках, і там теж усе дуже навіть непогано, вони не встигають відправляти роботи за кордон. За кордоном постійно з'являються нові покупці, нові суб'єкти арт-ринку, які скуповують саме українське мистецтво. Можна сказати, де в чому це відбувається краще, ніж до війни.

Кількість виставок і галерей не говорить про ситуацію на арт-ринку, бо арт-ринок — це одне, а виставки та галереї — це інше, це більше про культурні заходи, а не товарно-грошові відносини. Зробити виставку не означає продати, а ми ж говоримо про ринок. Картини купують завжди одні й ті самі люди, що до війни, що під час. Це обмежене коло людей. Коли я бачу картину або мені її приносять, одразу розумію, кому її запропонувати, знаючи смаки своїх клієнтів, яких авторів і які періоди хто збирає. Хтось хоче тільки сучасне мистецтво, комусь потрібен лише антикваріат. Простежити динаміку арт-ринку можна хоча б за останнім аукціоном, який проходив у Києві, в аукціонному домі Goldens (раніше «Золотий перетин»), де було поставлено рекорд продажу картини Івана Марчука за 250 тисяч доларів. Це сума чистими, без податків, без авторських зборів, на коло вийшло 300 тисяч.І це полотно сучасного, нині живого художника.У кращі часи не було таких продажів.

Якщо говорити про вподобання клієнтів арт-ринку, все-таки вони на боці класичного живопису 60-70-х років ХХ століття, це те, що завжди актуально, модно. Природно, дуже люблять старий живопис, якому понад сто років. Це з мого досвіду. Нонконформізм не питають. Взагалі мода на напрямки в живописі, мода на певних авторів створюється штучно, вона рухається людьми, зацікавленими в продажах. Проробляється велика робота, включно з піар-кампанією, вкладаються гроші, сили, ресурси.

Покупцеві навіюють, що це must have, і як це так, що в нього в будинку досі ще не висить картина цього художника, а в такого-то й такого-то вже давно висить, і через 5 років вона зросте в ціні вдвічі, можна буде вигідно продати. Але, повторюся, перемагає в будь-якому разі класика, те, на що можна дивитися й отримувати задоволення. Від трьох чорних або червоних смужок такого ефекту немає, ніхто не зможе на них довго дивитися. А на красивий класичний пейзаж із хмарами, освітленими сонцем, завжди буде приємно поглянути».

Авторка — культурний оглядач «Думської» Ірен Адлер, фото Володимира Андрєєва, Олега Володимирського, Олександра Синельникова та з особистих архівів учасників опитування