День, коли в Одесу прийшла війна: 2 травня 2014 року — що це було? (колонка)

День, коли війна прийшла в Одесу… Ні, війна вже вирувала. Було захоплено Крим, на сході країни щосили орудували Гіркін з Безлером, але одесити все ж таки сприймали це дещо відсторонено — врешті-решт, основні події розгорталися далеко, та й здавалися вони просто продовженням того, що зовсім недавно було на Майдані. Політика і політика… До 2 травня проукраїнські та проросійські групи навіть переговори якісь вели між собою, мало не спільні патрулі збиралися влаштовувати для підтримання порядку. І тут грянуло…  

Найстрашніший спогад про 2014-й — це небо. Одеське небо 2 травня. Раніше я думав, що письменницькі метафори з приводу небес, почорнілих від стріл та інших снарядів — це літературне перебільшення. Поки сам не став свідком такого. Коли травнева блакить над Грецькою площею в буквальному сенсі цього слова почорніла від каміння, плитки та пляшок із запальною сумішшю.

Друга моторошна мить — коли почали падати один за одним люди. Я, простодушний, думав, що це від каміння. І навіть коли перший шматок металу пробив руку, яка тримала фотоапарат, вирішив, що просто отримав кругляком чи шматком плитки…

Третя моя мить була в Єврейській, переповненій постраждалими й розгубленими лікарями, які снують туди-сюди. Медсестра на рентгені, що повторює майже шалено: «Хлопчики, навіщо, хлопчики?» Важке, з хлоркою, повітря. Підлога, заплямована кров'ю. Залитий нею ж стіл в операційній залі з високими стелями та величезними вікнами.  

- Хлопця красивого щойно тут оперували, не врятували бідненького, — розповідає мені серйозним тоном молода санітарка. Видно, що вона майже на межі. Я теж не в найкращому стані. Майже голий, стою босими ногами на крижаній плитці, їжуся від холоду і вагомо киваю їй. Мовляв, усе під контролем. За 15 хвилин — лежу на тому самому столі, вже відмитому, і хиткі від утоми хірурги, в яких я чи то десятий, чи то двадцятий, розповідають бородаті анекдоти, пробиваючи вдруге ногу для дренажу.  

…У приймальному покої смикався, немов уже почалася агонія, літній дід із важкою травмою голови. Винувато посміхався, тримаючись за прострелену руку, міліціонер. Браталися, сидячи на каталці, недавні супротивники з українського і проросійського таборів.  

- Ти ж розумієш, що цей п…дец — це все путін влаштував? — говорив м'яко українець.

- Та все я розумію, але ви ж теж… Ви влаштували… — без особливого ентузіазму заперечував йому «росіянин».  

- Скільки загиблих? — запитую з надією у Михайла Шмушковича, який іде поруч із каталкою. Це було вже після операції. Може, все обійшлося, і жах, який я кілька годин тому бачив, — це апофеоз трагедії?  

- Сорок вісім, — відповідає він. І блідне.

…Зовсім пізній вечір, уже начебто всі вгамувалися. Боязкий стукіт у двері палати. Входять двоє в цивільному, сіренькі-сіренькі.

- До вас Юлія Володимирівна має зараз зайти… Ви, це, маєте спокійно відповідати на запитання, не ставити своїх…

Посилаю їх за відомою адресою. Більше того дня ніхто не приходив. А наступного… Навіть Гурвіц був, стояв у дальньому кутку палати і непривітно дивився на мене. Ще пам'ятаю величезну лапу Кличка і банани від Порошенка. Після їхнього візиту в мене хтось спер електронну книжку.

Моторошно хотілося курити. Перший раз дошкандибав до виділеного приміщення на плечі у все того ж Шмушковича. Потім хто мене тільки не перетягував у курилку.

Повернувшись додому, відключив усі телефони і почав збирати дерев'яний кораблик…

Поза всякими сумнівами, це був один із тих моментів в історії міста і країни, які заведено називати «переломними».  

Він ознаменував собою, по-перше, остаточну перемогу тут проукраїнського, продержавного табору (яка, втім, генерально позначилася ще 3 березня 2014 року, коли вдалося зірвати «референдумну» позачергову сесію облради), а по-друге, — перехід протистояння з прихильниками і найманцями російської федерації від умовно «мітингової» до кривавої фази.  

Саме 2 травня 2014 року розв'язана москвою війна прийшла на нашу землю. І всі подальші події, включно з ракетними обстрілами і дроновими атаками, загибеллю десятків, а то й сотень тисяч людей, багато в чому беруть початок із наших Грецької площі, Дерибасівської та Куликова Поля.  

Зі зловісного Будинку профспілок.  

Міф про «одеську Хатинь», що вирощувався з перших годин після трагічного бойового зіткнення російською пропагандою, привернув до лав путінських бойовиків чималу кількість добровольців з того боку. Вивів конфлікт на новий рівень, надав йому додаткового виміру. Запустив ланцюгову реакцію насильства, апофеозом якої став фатальний день 24 лютого 2022 року. Ну і всі наступні дні теж.

Судячи з усього, на те й був розрахунок російського нацистського режиму, який створив в Одесі класичну ситуацію він-він: увінчайся розпочатий Долженковим-молодшим, Кваснюком-молодшим та іншою наволоччю заколот успішно — чудово; поразка — теж непогано, можна буде використати заготовку про «Хатинь». Так і сталося. До речі, цю саму «Хатинь» запустили масово в останні хвилини дня, що красномовно свідчить: вони, дійсно, готувалися.  

Однак якщо з росіянами все більш-менш зрозуміло (хоча питання, звісно, є - наприклад, коли було ухвалено рішення напасти на український марш; чому бойовиків сповістили про нього в останній момент, не давши нормально підготуватися тощо), то ось щодо того, що думала й планувала українська влада — суцільний туман.

Чому міліціонери стояли щитами в бік куди менш агресивної української групи, захищаючи явних нападників із проросійського боку? Невже була змова? Чому тоді вона не стала предметом ретельного розслідування?

Так, червоний скотч. Висновки «групи 2 травня» з приводу нього виглядають непереконливими.  

Чому те, що трапилося, кваліфікували за завідомо мертвою 294-ю статтею, яка передбачає відповідальність за організацію та участь у масових заворушеннях? Якщо події 2 травня — «масові заворушення», то залучати треба було обидві сторони. Зібрані докази мали бляклий і непереконливий вигляд, обвинувачі відверто бекали…  

Підсумком стало виправдання групи Долженкова — цілком правосудне рішення, винесене відповідно до Кримінального процесуального кодексу. Суд не вийшов за рамки обвинувачення. Ну ось так сталося.

Справа Ходіяка — взагалі ганьба. Людину звинуватили в убивстві та замаху на вбивство двох і більше осіб. Це загрожує довічним. Так, він, найімовірніше, стріляв, але стріляв у ворогів своєї країни, адже так? Може, слід його виправдати? Або в нього був умисел на вбивство невинних? Тоді доведімо справу до вироку і посадимо мерзотника — тим більше, що він, мабуть, таки мерзотник — просто за іншими епізодами, не за 2 травня. Але ні, справа в суді, який відверто не хоче займатися подібною хернею. Чи це не прояв безсилля?  

Держава Україна не спромоглася відрефлексувати на ті події, не змогла — в особі своїх уповноважених органів — їх реконструювати. Не дала виразних пояснень, що це було: заворушення, антидержавний заколот, громадянське зіткнення? А може, епізод війни? Не покарала своїх колишніх і нинішніх службовців, винних у десятках смертей — не сів жоден міліціонер, жоден пожежник. Тодішній начальник облуправління ДСНС Володимир Боделан чудово почувається в росії, працює в окупаційній адміністрації, навіть представляє її в столиці держави-агресора. Його роль у подіях 2 травня загальновідома, але висунуті проти сина ексмера звинувачення були настільки слабкі, що… Що він, повторюся, чудово почувається у господарів.  

Тому сьогодні, у десяту річницю, називати те, що сталося, «днем звільнення» — це не просто перебільшення, це знущання. Доки не винесені справедливі й суворі, нехай і заочні, вироки, доки сама держава не визначилася, що це було, бравурні вигуки громадськості виглядають відверто слабко.  

Ми не закрили гештальт 2 травня. Той ясний (як зараз пам'ятаю) і теплий день став фатальним для Одеси та решти України. І суспільство має отримати відповідь хоча б на одне запитання.  

Що це було?  

Автор — Олег Константинов, спеціально для «Думської»