Дамське шоу з елементами стриптизу і лесбійським танго: одеситам показали приголомшливу версію французької вистави

Прем'єра вистави «Співайте, шеф на вас дивиться» за одноактною п'єсою Жана Ануя «Оркестр» (L'orchestre) відбулася у «Театрі на Чайній». Режисер Олег Шевчук, хореограф Наталя Домбровська, консультант з вокалу Тетяна Параскева та режисер зі світла Влад Костика створили приголомшливе видовище.

Дорослі «чайники» Ольга Салтикова (гаряча керівниця оркестру мадам Ортанс) та Даниїл Савченко (змучений життям, дружиною та коханкою піаніст Леон) взяли на себе, можна сказати, осьові лінії сюжету. А студентки Олега Шевчука з театрально-художнього коледжу не тільки заповнили сюжетну канву яскравими етюдними замальовками, але й попрацювали над українським перекладом за допомогою подружки, як вивчає французьку.

Ну, а колоритна Лєона (Анастасія Молдовану), котра постійно знаходиться напідпитку, а також у зеніті моральної переваги над своїм невдачливим коханцем (на сцені не з’являється), за завданням режисера написала фінальний монолог, і Ануй не був би проти.

Французька публіка вперше побачила цей твір на сцені у лютому 1962 року, а одеській, здається, пощастило побувати лише у 90-х на «Оркестрі» молодіжної студії Tour de Force. «Чайникам» завжди неабияк вдаються постановки за французькими п’єсами, а Ануй найпопулярніший (після Мольєра, звісно) драматург Франції, тож усе логічно.

«Оркестр» займає особливе місце у творчості Ануя. Батько драматурга, Франсуа Ануй, був службовцем казино, а матір, Марія-Магдален Сулю — скрипалькою у жіночому оркестрі. Про що можуть розмовляти між собою оркестрантки (у нашій виставі їм не заважають інструменти, вони учасниці шоу, танцюють, співають хіти французького шансону та чубляться), Ануй достеменно знав. Це ж не Антігона якась, за яку треба все домислити…

Інтелектуал Ануй у цьому творі полишає складні філософські розумування, стає психологом фрейдистського штибу та просто милується своїми вульгарними, зате чарівними персонажами.

Такий само шанс надається і глядачу Театру «На Чайній», особливо тому, хто сидить у першому ряду. Запах парфумів, шелест шовків, а якщо пощастить, поряд всядеться мадам Ортанс та її декольте на оксамитовій спині зведе чоловічу частину публіки з розуму (актриса так смачно виконує Mon mec a moi, що анемічна Патрісія Каас повинна викреслити цей хіт із свого репертуару назавжди).

З іншого боку може підсісти білявка з модельними параметрами Сюзанна (Наталя Шинкаренко) та зачепити водоспадом волосся. Вже згадувана Лєона, втомившися доводить до сказу свого співмешканця (той взагалі не реагує на її істерики та демонстративні зникнення з дому), пропонує відсьорбнути алкоголю прямо з пляшки Леону, який сидить у середині першого ряду за пультом, піаністу (за сюжетом), цьому центру хтивих домагань обіцяючої материнське піклування мадам Ортанс та забезпечуючої перманентний нервовий розлад Сюзанни.

«Ви – жалюгідна істота», — виголосить мадам Ортанс на адресу Сюзанни, і це схоже на правду.

Так, на місці піаніста багато хто з глядачів, хто також переживає кризу середнього віку, надав би перевагу архетипу матері з безумовною любов’ю та рівним тоном спілкування, це відчувалося по реакції у залі…

Роль Леона за волею режисера передбачає елементи стриптизу (гарний прес, до речі, в артиста) не тільки душевного, дівоче тіло теж блисне на сцені, але ми пообіцяли авторам вистави не розкривати усієї інтриги. Краще похвалимо чарівну Галину Цибуліну, котра у ролі Ермеліни створює образ милої пампушечки, яка у захваті сприймає маячню «фатальної» Лєони: «Я зрозуміла, справа не в ньому, справа в тобі».

Ермеліні, певно, теж хотілося б бути такою різкою, немов куля, але вона бере іншим: теплою посмішкою, мелодійним співом, пухкими маленькими ручками та червоним бантиком у волоссі. Дівчинка-дівчинка. Лялечка-лялечка.

Патрісія (Анастасія Марущенко) та Памела (Алина Князєва) долають шлях від взаємної неприязні до лесбійського епізоду через сповідь про недолугі стосунки з дочкою та матір’ю. Все це, звісно, в ритмі танго! Красномовні сліди помади на плечах та декольте домалюють картину того, що могло статися за ширмою та завісою.

Взагалі весь візуальний стиль дівчат просто скарб для фетишистів: панчішки, мережива, підбори, рукавички, чокери та капелюшки, що постійно міняються, з білизною також непогані справи. Остаточно побитися учасницям шоу заважає нагадування мадам Ортанс, що шеф на них дивиться, треба співати й танцювати, а не з’ясовувати стосунки й говорити про особисте. Хто цей шеф? Ми цього не дізнаємося, але почуватимемося якоюсь мірою шефами красунь, чиї душі не стільки співають, скільки плачуть.

А ще є підозра, що шеф якраз у нас спільний, просто нам відведені у цьому шоу пасивніші ролі.

… Напевно, після війни особливої популярності на українській сцені зазнає інша п’єса Жана Ануя, «Мандрівник без багажу», герой якої, інвалід першої світової Гастон зустрічається зі своєю багатою та респектабельною родиною через роки. І не виявляється у нього з рідними ані спільних тем, ані взаєморозуміння. А зараз таке ставити трохи зарано, ми самі знаходимося всередині схожої п’єси, і шеф, як його ні назви, явно за нами приглядає.

«Музика – це як суп, він завжди хороший», — цитує мадам Ортанс свого покійного чоловіка. Суголосно з порадою, яку давав своїм учням великий одеський скрипковий педагог Петро Столярський: «Грай так смачно, як борщ». У «чайників» цього разу, схоже, вийшов вишуканий суп консоме.

Авторка – Ірен Адлер, фото Володимира Андреєва