Утікач-вовк, зеківська лайка та коза Цукерка: одеський театр готує виставу до сторіччя Сергія Параджанова  

Триває робота над виставою «Лебедине озеро. Зона», перші покази якої відбудуться на сцені Одеського академічного музично-драматичного театру імені Василя Василька 18 та 19 жовтня.

Драма за мотивами сценарію Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка в адаптації Івана Орленка грається лише годину, без антракту. Художник Максим Лапко створив аскетичне оформлення вистави, улюблена музика режисера супроводжує дію.

«Базою стали нотатки Параджанова, які він написав у в’язниці, але також є включення з його справи, яку вів КДБ, включення його листів, які він писав з зони своїй дружині, своєму синові і так далі, — розповів режисер вистави Іван Орленко. – Там є деякі алюзії на його творчість, наприклад, фільми «Колір граната» та «Київські фрески», але не хотілося б символізмом надто захоплюватися. Вважаю, що історія зрозуміла, універсальна, ця вистава про якісь базові цінності. Хто нічого про Параджанова не знає, може, захоче подивитися його фільми».

Якщо чесно, дуже не вистачає у виставі того барвистого параджанівського світу та розуміння, чому митець кинув виклик системі, глядачам дійсно буде що додумувати, чого дошукуватися. Іван Орленко підкреслює, що кіноестетика Параджанова дуже близька до театру. Сам він зберіг хіба що колажну побудову твору.

Коли Іван каже, що до нього ніхто ще не робив вистав за текстами Параджанова, він грішить проти істини. Цьогоріч, до 100-річчя генія, на фестивалі Ruhrtriennale-2024 (Рурська трієннале) в німецькому Дуйсбурзі) з великим успіхом була показана вистава Кирила Серебреннікова «Легенда», де поряд зі спогадами про Параджанова використані також його тексти. Узбецький театр «Ільхом» випустив «Вільний аукціон Сергія Параджанова», що базується на параджанівських текстах. Вірмено-французька балетна вистава «Колір граната» теж свіжий приклад. А от щодо української сцени, Одеса таки перша.

«Для того, щоб людина на підсвідомості сприйняла це, - відповідає режисер на запитання, чому деякі фрази звучать у виставі тричі. — Є певні важливі речі, які мають закарбуватися в мозок, це вже робота з підсвідомістю глядача. Якщо все зрозуміло, то навіщо дивитися це? Глядач має роздумувати над побаченим, вирішувати, як йому поставитися до цього».

Робітницю моргу грає заслужена артистка України Галина Кобзар-Слободюк, Старим став заслужений артист України Павло Шмарьов. Є у виставі Матір, вона ж Жінка (Марія Буймович), Гертруда (Мирослава Ткач), Син, він же Хлопчик (Владислав Баторій), Конвоїр (Павло Примак). Ролі зеків та охоронців дісталися Юрію Рексу, Владу Цобенку та Сергію Корнейку.

«Мені подобається творчість Параджанова, його особистість, — підкреслює виконавець головної ролі Утікача Анатолій Головань. – Мати можливість доторкнутися до спадщини такої культурної величини для мене честь. Я не одразу був задіяний у акторському складі, я доєднався десь за півтора тижні після початку репетицій. Дуже радий, що режисер побачив, що ця роль має бути моєю. Задля неї я знайшов у собі вовка, який не завжди зі мною у повсякденному житті. Тут персонаж внутрішньо та фізично сильний, він не здається навіть на зоні. Я теж все життя прагну до свободи, фізичної та духовної».

Довелося спілкуватися з людьми, які, як то кажуть, «топтали зону» і змиритися з тим, що часом зі сцени лунає брудна зеківська лайка, адже з пісні слова не викинеш. Внутрішній вовк без проблем взаємодіє з живою козою, яку виводять на сцену в кількох епізодах. Тваринку прив’язують до кілка, і кізонька відчайдушно намагається звільнитися, зовсім як людина, позбавлена волі.

У виставі два козячі виконавські склади, одну красуню Цукерку надав зоопарк, іншу, на ім’я Білка, привів та залишив у театрі з оберемком сіна її власник. Кози мешкають у вольєрі, де раніше жили собаки, доводиться тричі на день їх доїти, добре, що в колективі знайшлися люди з відповідним досвідом.

Будемо сподіватися, публіка гідно оцінить внесок всіх учасників вистави, а Білка з Цукерочкою не втратять молоко через стрес від похмурої музики, тьмяного освітлення та диму.

Автор — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського