Один сержант, два Мікі та шість днів бетонного полону: історія чудесного порятунку українського військового

«Думська» продовжує публікацію розповідей про війну нашого спеціального кореспондента Георгія Ак-Мурзи. Попри те, що автор наполегливо продовжує називати свої матеріали байками, всі вони засновані на реальних фактах. У деяких випадках Георгій сам був очевидцем або учасником подій.

І ще, у публікації без купюр залишено лексику наших героїв, серед якої й мат зустрічається.

На війні, крім відверто моторошного негативу, іноді відбуваються добрі історії, часом більше схожі на казку.

На позиціях, навіть на передку, часто прибиваються різні тварини, від покинутих котів і собак до справжніх диких звірів. Приходять голодні та хворі дитинчата лісових мешканців. Через шалені прильоти малюки часто втрачають батьків. Тож в окопах часто можна зустріти абсолютно несподіваних приручених звірів — кабанчиків, ягнят, білок і навіть вовченят. Але є тварини, які докучають бійцям не менше за росіян. Це полчища щурів і мишей, які згризають усе, що попадеться на шляху. Ставлення до гризунів відповідне — як і до тих, кого бачать у приціл за лінією зіткнення.

На одній із позицій я випадково познайомився з величезним кудлатим рудим хлопцем, з підсумка якого допитливо визирав… здоровенний щур. Ось так несподіванка. Як, власне, і історія дружби сержанта Троя з нинішнім улюбленцем, Мікі Два, і його попередником, Мікі.  

- Ситуація складалася, м'яко кажучи, «не повне, але дуже говенне гівно», сказав він тоді.

Взагалі-то оцінок тяжкості фронтового буття у молодшого сержанта штурмової роти Троя було кілька. Наприклад, доволі звичайний на фронті випадок, коли на позиціях із бк залишалися лише набої до калашів, а з їжі - тільки кілька пляшок води, Трой якось охарактеризував «тупим гівнищем».

Те, як ФАБ розніс тимчасовий опорник в Авдіївці просто на шматки рік тому (слава Аллаху, без «двохсотих», але з трьома «трьохсотими») оглушений, але живий і, на диво, без єдиної подряпини Трой якось назвав «гівняне, але не дуже гівно». Загибель побратима в бою називалася «повним і остаточним гівном». «Найжорстокішим лайном» називалося важке поранення, «життєствердним лайном», відповідно — легке поранення…

Нинішнє «не повне, але дуже говенне гівно», або скорочено НПАДГГ, трапилося з сержантом ЗСУ Троєм за два роки його війни вперше.

Варто згадати, що ситуація НПАДГГ на громадянці з фанатом футбольної команди «Дніпро» Троєм (у звичайному житті, студентом політеху Артемом), уже траплялася — у Києві на вулиці Інститутській у січні 2014 року, коли його жорстко побили беркути.

Утім, саме таку, серйозну, оцінку нинішній ситуації сержант дав не одразу, а лише після пробудження в непроглядній темряві.

Скрізь, зверху, праворуч, ліворуч, тіло Троя, що гуділо від болю, сковували бетонні плити, за відчуттями сержант був живцем похований у тісній бетонній могилі. Перехід від тьмяного, але все ж таки якого-не-якого, світла на тимчасовій вогневій позиції в напівзруйнованій будівлі трансформатора до темряви був моментальним. Так само в одну мить зник шум бою, перетворившись на приголомшливу тишу. Як у кіно — мить тому Трой лежав між бетонними плитами, ловлячи в приціл ручного кулемета тіні орків, що перебігали. І раптом світло і звук вимкнуло щось велике, на кшталт танкового снаряда. Що розтрощив колишній трансформатор, де й обладнав свою позицію сержант, як картковий будиночок.

Те, що прилетіло і зруйнувало трансформатор, повністю і надійно упакувало його в тісний бетонний мішок, заваливши з усіх боків плитами. Вибухом сержанта перекинуло горілиць, величезна бетонна плита лежала навскоси на грудях, при цьому багатотонний уламок краями впирався в завали по краях, залишивши для тіла Троя вузьку щілину. Під плитою залишалася більша частина тулуба. Права рука і лікоть лівої руки, ліва кисть при цьому залишилася вільною, але притиснутою до обличчя.

Дивом, хоч і з певною натяжкою, можна було вважати, що Трой усе ще живий. Друге диво було в тому, що ноги-руки сержанта хоч і боліли, але рухалися. Та й поранень не було, якщо вірити відчуттям. Інший плюс став очевидним за кілька годин, уже вранці, коли з'явилося світло — сержанта завалило не наглухо, як здалося спочатку. Обличчя Троя присипало шаром бетонного пилу, який, хоч і насилу, вдалося змахнути кистью лівої руки, що була майже притиснута до голови. Витягнути повністю ліву руку з-під плити так і не вдалося. «Зате я можу колупати в носі!» — подумав Трой. Одразу додавши в розумі, що жарт гумору виявився не смішним, чорний гумор ніколи не був коником колишнього футбольного фана.

Ще одним очевидним мінусом було те, що пастка перебувала в центрі міського бою. Хто до ранку контролює цей сектор, Трой не знав. На крик про допомогу з імовірністю 50/50 могли прийти якісь буряти. Корячитися і визволяти з завалу Троя точно не будуть, зате не упустять можливості просто прострелити його голову, що стирчить з-під плити. Цілком імовірний був і більш жорсткий фінал — сержанту могли просто відрізати голову, за два роки війни Трой не раз і навіть не два бачив таких «двохсотих»…

Удень стало очевидно, що бій навколо заваленої плитами колишньої позиції Троя триває — вибухи, постріли злилися в настирливий гул, проте звуків людської мови чутно не було. Надвечір пішов дощ, спочатку накрапаючи, потім перетворившись на справжню зливу. Троя врятувало лише те, що НПАДГГ все ж таки трапилося в жовтні, морозів ще не було, замерзнути під плитою сержанту не загрожувало. Дощ, хоч і перетворив тіло Троя на подобу мокрої ганчірки, зате розв'язав проблему спраги — сержант ловив краплі, розплющивши рот. Час від часу сержант робив відчайдушні спроби виповзти з завалу, але плита, що придавила, не давала жодного шансу. Спроби вибратися перемежовувалися втратою свідомості — найімовірніше, з тілом Троя все ж щось було не гаразд. Іноді його накривало дивним станом хворобливого напівсну-напівсну, що приносив дивні видіння. В один із таких моментів Трой відчув, що його обличчя лоскочуть дивні дотики. Розплющивши очі, він побачив прямо перед обличчям невелике сіре щурятко, що сиділо на краю плити, яка придавила його. Щурик уважно обнюхував обличчя Троя, лоскочучи його підборіддя довгими вусами.

«Гей ти, Мікі Маус сраний, пішов нахуй звідси! Я взагалі-то живий ще. Киш, блядь!» — прошепотів сержант щуреняті, супроводивши слова різким рухом пальців кисті лівої руки. Щур підняв голову, в його чорних блискучих очах вочевидь виблискувала іскра думки — поворухнувши вусами, щурик блискавично прошмигнув кудись убік, зникнувши з поля зору Троя, який не міг навіть повернути голови.

На щастя, сраний Мікі, як назвав Трой вусатого гостя, зовсім не робив спроб відгризти сержантові ніс чи губи — про такі випадки ходили чутки серед бійців. Під час відвідувань Мікі приходив і сідав прямо навпроти обличчя Троя і пильно вдивлявся йому в очі та губи.

Протягом перших трьох діб НПАДГГ, щур відвідував сержанта кілька разів, від нудьги і безвиході завалений боєць почав вести бесіди з гризуном. Напівпошепки Трой годинами розповідав Мікі про футбол, Маринку — найкрасивішу у світі дівчину, яка чекає на Троя в Дніпрі. Про війну і довоєнне життя, про друзів-фанів, зовсім не суворих батьків, і пиво з таранькою, які колись, так давно в цивільному житті, обожнював сержант. Щур нерухомо сидів навпроти обличчя Троя, уважно, як тому здавалося, вислуховуючи гарячковий шепіт. В особливо зворушливі моменти оповіді Троя щурик починав ворушити вусами та попискував, явно розуміючи сенс слів.

На третю — четверту добу пастки до Троя до крижаної холоднечі, що сковувала його промокле тіло ночами, додався голод. Питання з водою було закрито «завдяки» цівкам майже постійного дощу, які вдавалося ловити ротом. Дедалі частіше Трой розповідав Мікі про дуже смачні страви, які доводилося їсти колись, — про вареники й пельмені, білосніжне сало з часничком і найніжнішою рожевою шкіркою, про узбецький плов та манти, про шашлик, який тане в роті і який пригощають у горах на Гуцульщині…

На п'яту добу… Мікі приніс уламок галети! Щурик тримав шматок печива з армійського пайка передніми лапками, як зазвичай, сидячи просто перед обличчям Троя. Очманілий від вигляду щуреняти з галетою, Трой мимоволі засміявся. Мікі доволі вдало впустив печиво донизу — галета впала сержанту на підборіддя, лишалося лише схопити її пальцями й підштовхнути до рота. Після двох невдалих спроб — до галети, що впала, довго не вдавалося дістатися, крихітний шматочок вдалося відправити всередину!

«На сьому добу прийшли наші й дістали мене із завалу. Коли забирали, Мікі захопити з собою не вдалося — щурятко пропало кудись. Напевно просто злякався людей і сховався.

До того як мене врятували, Мікі годував мене разів п'ять — шість, тягав армійські галети невідомо звідки — фактично врятував мені життя. Після евакуації довелося полежати кілька місяців у госпіталі — ноги виявилися зламані, плюс обмороження. Туди, де познайомився з Мікі, повернутися не вдалося, перекинули потім на інший напрямок. Уже на новому місці познайомився з іншим щуром — він прийшов у бліндаж, я його підгодував, ми «поговорили» — подружилися. Тепер Мікі Два зі мною скрізь — навіть спеціальний підсумок для нього зробив, з м'якою підстилкою і поїлкою. Мікі Два - справжній товариш — у будь-якому окопі чи бліндажі, ніколи не буває гризунів — усі бояться мого бойового щура. Під час обстрілів Мікі Два не панікує, ховається завжди в одне й те саме місце, в підсумок», — розповів Трой.

Ну і характером другий Мікі чимось схожий на першого. Такий самий вдячний слухач.

«Коли тихо, Мік Два любить вечорами слухати мої історії. У найцікавіших місцях, Мік Другий виразно ворушить вусами, точнісінько, як Мікі Один. Ще він дуже любить галети і завжди залишає мені шматочок», — додав сержант.

Мікі Другий чемно взяв гнучкими сірими лапками простягнуте мною печиво і сховався в підсумок. Щури не дуже люблять незнайомих людей. Але іноді вміють дружити по-справжньому.  

Автор — фронтовий кореспондент «Думської» Георгій Ак-Мурза