Баба з возу – витвори мистецтва. Одеситам показали, якими вишуканими можуть бути любовні розчарування  

Персональна виставка графіки Олени Сердюченко «Чорно-біле» відкрилася в творчому просторі «Діалоги» (Соборна площа, 2). Раніше тут була експонована її ж таки «Червона ріка», яка немов сочилася кров’ю серця. Тепер бачимо вишуканий монохром, де драматизм присутній в штрихах, зроблених тушшю та акрилом.

Мисткиня не приховує, що за кожним аркушем – болісні особисті переживання.

«Мене часто запитують, звідки беруться ті чи інші роботи, — каже мисткиня. – Ми живемо у час страшних казок. Мені найцікавіше, як сьогодні художникам вдається малювати лагідні, теплі, добрі, мирні сюжети. Це для мене незбагненно просто, хотілося б послухати цих авторів. Я зараз розкажу про своє. Все йде з любові, з кохання. Навіть війни про любов. Як не парадоксально, кожна війна точиться за любов, за увагу».

На запитання, з чим вона порівнює творчий процес, Олена відповідає так: «Якщо уявити кохання як великий віз з сіном, багато що можна зрозуміти. Цей віз колесить по дорогах, його везе пара білих волів, у них позолочені роги. І коли ти закохана, їдеш на цьому возі, тобі так гарно, сіно запашне, в ньому волошки, маки стирчать. Ну іноді воно колеться, але під наркозом кохання цього не помічаєш. А коли зістрибуєш з воза, або тебе з нього скидають зненацька копняком, ти сидиш на узбіччі, присипаєш подряпини дорожньою пилюкою. «Нічого, все заживає, десь там наступний віз їде», — подумуєш собі. — Ось всі ці роботи – це погляд з узбіччя, інший погляд, інша точка збірки. А ще для мене творчість – це аутотерапія».    

Автор — Ірен Адлер, фото Володимира Андреєва та Олександра Синельникова