Арія з клізмами, стрілянина та розбитий келих: одеська Опера вразила історією мандрівних комедіантів

Культова опера Руджеро Леонкавалло «Паяци» повернулася до репертуару Одеського Національного академічного театру опери та балету в режисерській концепції Лінаса Зайкаускаса та диригентському прочитанні заслуженого артиста України Василя Коваля.

Вистава густонаселена, окрім солістів, хору та балету, залучений дитячий хор «Перлини Одеси», і ніхто не присутній на сцені просто так. У кожного своя задача, за кожним цікаво спостерігати. Мандрівні комедіанти прибули до сільських мешканців, дають виставу на відкритому повітрі, аж раптом щось пішло не так…

«Паяци» практично завжди присутні на одеській сцені, їх охоче ставлять, їх привозять гастролери. На початку ХХ століття партію Тоніо тут виконував відомий італійський баритон Тітта Руффо. А значно менш відомий італійський тенор, який співав рогоносця Каніо, навіть прикінчив просто на сцені свою невірну дружину-примадонну, котра в партії Недди була так органічна, що сценічна реальність збіглася з сюжетом… Подейкували навіть, що до реконструкції театральної будівлі невидима примара в темних коридорах наспівувала арію Ridi, Pagliiaccio і жахливо реготала…

Недарма «Паяци» вважаються шедевром веризму (від італійського vero, істинний). Цей музичний стиль припускає акторські вольності, натуральні вигуки, ридання, сміх під час співу, тут керують емоції. Режисер, суворо слідуючи за задумом композитора, уважно поставився і до лібрето (адже це основа, що з’являється раніше за музику), постарався донести до виконавців та публіки той самий приплив зневаженої пристрасті, коли кривавий туман вкриває очі, і ти готовий розпанахати суперника, як Бог черепаху. Хоча в нашому випадку композитор є й лібретистом, тут ділити складно, тут цілісність задуму очевидна.

З музичною частиною все зрозуміло: дотримуватися контрастів, не впадати у кантилену, захоплюючись красою мелодій, темпи бадьорі тримати. В партитурі все ж написано. А як режисеру зачепити за живе сучасну аудиторію? Технології дозволяють наблизити акторські обличчя, додається один блазень, паяц із цифровою камерою, він супроводжує, наприклад, за куліси Каніо, і ми бачимо, як той плаче, переживаючи біль зради. А у фіналі оператор піде попереду блазня-інтригана Тоніо, який іде зі сцени до зали з його сакраментальним La commedia e finita! Обличчя сховано за блазенським гримом, проте ми можемо сподіватися, що під цією личиною причаїлося каяття, адже саме Тоніо, виказуючи Недду її чоловіку, запускає механізм конфлікту, наближаючи криваву розв’язку. Він теж втрачає бажану жінку, це потрясіння, як не крути.

В театральній практиці часто виконавець партії Тоніо співає арію Пролога, в якій стверджується: артисти теж люди, їм буває боляче, коли на них дивляться, очікуючи на розвагу. В одеській версії (у будь-якому випадку, на прогоні та першому показі) розділили Тоніо та Пролог. Арію Пролога обидва рази виконав заслужений артист України Віталій Білий, і на прогоні він це робив, тримаючи в руках дві клізми, за допомогою яких блазні з давніх-давен зображають потоки сліз. На прем’єрі без клізм обійшлися, але криваве серце з сорочки співак все ж-таки відриває, простягаючи руку до публіки. Красивий узагальнений образ людини театру, контраст блазенського вбрання та пристрасної натури, що наполягає на власній цінності.

А Тоніо вдалося побачити у виконанні Олексія Жмуденка та Юрія Дударя, і це конкретний образ, акторська душа, ув’язнена в спотвореному тілі (Боже, поможи співакам у таку спеку виступати в костюмах із товщинкою!). Недда має красиве тіло та лиху вдачу, насміхається з освідчень Тоніо, цілує чоловіка, збираючись на побачення з іншим.

Олена Долгіна та Марина Наймитенко грають складну особистість, здатну на високі поривання та низькі вчинки. Одна справа – наспівувати в караоке про свободу птахів у небі, а зовсім інша – піднятися над ницими інстинктами та залишитися людиною. Вона чудовисько, природу котрого підкреслює сценічний костюм з маскою в дусі садо-мазо. Сільвіо у виконанні Богдана Панченка вигадник: розповідаючи про таємну, лише йому відому стежку, прокладає шлях серед ґудзиків на сорочці коханки. Майбутній сім’янин волею режисера дає Недді слоїк з отрутою, аби та просто на сцені отруїла Каніо, і ми бачимо, як вона підміняє бутафорський трунок справжнім. А вже Каніо розійдеться з табельним пістолетом Сільвіо, в цій версії не селянина, а цілком собі сільського дільничного (пістолет вдало приховає Тоніо, аби передати рогоносцю і чекати наслідків), і дружину застрелить, і коханця, і молодят з публіки, які опинилися на лінії вогню, але випита отрута не залишить йому шансу.

З двох побачених Каніо, Романа Коренцвіта та Дмитра Фощанки, найбільше до задуму композитора наближається Дмитро, його герой викликає щире співчуття (ну реально довели, зброю до руки тицьнули, та ще й отруїли, молодці, впоралися). Привабливий та гордовитий на початку опери, зламаний горем до антракту, у другому акті він стає засліпленим ненавистю монстром, чия жахлива зелена перука кидає на набілене обличчя мертвотний відблиск.

До речі, сценографію та костюми до вистави створила Маргарита Зайкаускене, художник по світлу Максим Дедов та відеограф Євген Фарапонов забезпечують багатопланове оформлення з іронічним контрапунктом на екранах (реклама квіткової крамниці висвітлюється, коли Тоніо намагається подарувати Недді букет, поява Сільвіо з мріями про родину притягує пропозицію продажу дитячого візочка тощо).

Але ви самі побачите все це і значно більше, коли відвідаєте наступний показ 5 липня до театральної відпустки. На прем’єрі Недда-Наймитенко випадково розбила келих, сервіруючи стіл, за яким Коломбіна збирається пригощати Арлекіна, поки чоловіченько-Паяц відсутній. Гарна прикмета, ці «Паяци» надовго затримаються в репертуарі.

Автор — Ірен Адлер, фото Олега Владимирського