Аліса, яка бачила захоплення Донбасу: одесити провалилися в кролячу нору в музеї Блещунова

У розпал зимових блекаутів, на четвертий рік війни, в Одесі відкрилася виставка «Кроляча Нора». Ця «Аліса», яка бачила захоплення Донбасу, створює острівець світла серед тривожної реальності. Експонати в темних залах Музею Блещунова розповідають про травму, виживання і дитинство, яке потрібно зберегти навіть під обстрілами. Наш Дмитро Жогов вже готовий розповісти про те, як це, летіти в невідомість.

Учені мужі та літератори з усього світу сперечаються про те, яким був той день. Лондонське метеорологічне відомство повідомляє, що погода поблизу Оксфорда того дня була «прохолодною і доволі вологою». А Оксфордський департамент лісового господарства стверджує, що «цього дня небо затягнуло хмарами, мрячило, а максимальна температура становила 19 градусів».

Сама героїня цієї історії, що вразила світ, суперечить синоптикам і каже, що сонце пекло так сильно, що ми висадилися на галявині, кинувши човен, аби тільки сховатися у тіні. І саме там містер Льюїс почав вигадувати й розповідати.

А сам містер Керролл пише, що це було в човні! Ніякого сіна!

Голова обертом!

А це важливо. Бо літературний світ вважає дату 4 липня поважнішою за якісь там Дні Незалежності. І вимагає найдрібніших подробиць. Встановлення ясності та точності. Хоча про яку точність може йтися, якщо ми говоримо про Алісу.

Хай там як, розповівши цю казку, Льюїс Керролл увечері взяв і записав перші рядки майбутнього роману: «Аліса сиділа зі старшою сестрою на березі й нудьгувала: робити їй було зовсім нічого, а сидіти без діла, самі розумієте, справа нелегка».

Минуло лише три роки — і 26 листопада 1865-го, рівно 160 років тому, побачив світ перший наклад «Аліси в Країні Див».

Ви скажете: Аліса — це, звісно, добре. Але скажіть чесно, яка, пробачайте, ще Аліса? Почалася зима. Найстрашніша зима в новітній історії України, як нарікають військові аналітики.

І «не на часі» ні Чеширський Кіт, ні Хитун-Бовтун, — тут такі Бурмоковти пихкають вогнем, що не до казок зараз!

Але… зачекайте. Зараз розповім.

Варкалося!

Білий Кролик, позираючи на годинник, ніби казав: — «Ой-ой! Ой-ой! Я запізнюся!»

Кролика було намальовано на стіні в арці біля Музею Блещунова. А на афіші значилося «Аліса в Дивокраї». От я й пішов туди. Хто не був у Музеї Блещунова, я опишу його для вас так.

Дуже затишно. Підлога скрипить. Він маленький. І, до речі, тут я побачив першу в Одесі ялинку! На її гілках висіли шахові фігури. А ще тут живе музейна кішка Панна Кота, яка одразу розчинилася в темряві під лавкою. Горіли свічки. Поблискували вогниками гірлянди. І був блекаут. Він додавав густих тіней та чарівної атмосфери, а кожен виставлений експонат доводилося підсвічувати ліхтариком, щоб краще роздивитися. Цю кролячу нору в самому центрі Одеси влаштували Лена та Сергій Філіппови, засновники культурної ініціативи «КуклЬтура».

— Коли б кожна людина займалася своїм ділом, Земля крутилася б швидше, — заявила Герцогиня, що нюхнула перцю, тримаючи на руках дитину-порося. І мала вона на увазі, звісно, Філіппових. Якби всі так, як вони, ревно займалися своєю справою, то й користь, безумовно, була б.

Останні місяці я вже почав хвилюватися. Давно не було виставок від «КуклЬтура». А це означало — щось у культурному житті міста не так. Наче утворилася якась порожнеча! У 2024-му Філіппови робили виставку мало не щомісяця — що ж сталося?

Але, прочитавши буклетик, про чергову виставку, я полегшено зітхнув. Живі!

Як я собі уявляв: Філіппови сидять-сидять, дивляться на свою колекцію ляльок.
— Що ми ще людям не показували?
— Ось цього ведмедя.
— І цю Барбі!
— Все! Робімо грандіозне чаювання Ведмедя в Барбі в музеї!

І починається: обдзвонювання музеїв, пошиття сукеночок і костюмів, монтаж вітрин, друкування афіш.

Але виявилося: «Речі не завжди такі, якими здаються».

Виставку, присвячену Алісі, виявляється, планували ще десять років тому. У 2015 році. Але у Філіппових народився син, і вони відклали. І весь цей час готувалися. Десять років — не жарт.

— Це не дитяча виставка! Це дорослий погляд на ті реалії, у яких ми живемо, — розповідає Лєна. — Бо на сьогодні практично кожен розділ цієї книги може стати девізом на день!

Відкуси шматочок гриба —
і твоя свідомість тебе покине…

White Rabbit — Jefferson Airplane.

Ой! Перепрошую! Це зовсім не те! Аліса на повну увійшла в попкультуру. Особливо припала до смаку упертому поколінню хіпі. «Все чудесатее й чудесатее!» — сказала б Аліса, якби побачила, які посилання відкриваються в інтернеті за запитом про прихований зміст фантастичної казки про неї.

І це зрозуміло. На кожній сторінці трапляються чарівні тістечка, потайні двері, усміхнені коти та Морж і Тесляр. «Алісою» називали марку ЛСД і неврологічний розлад — синдром Аліси в Країні Див.

Але ми заплющимо очі на темний бік роману. І підемо на світлий.

Адже можна й треба бути світлим божевільцем у нашому світі, що з’їхав з котушок.

Я думав, що при вході дадуть відкусити шматочок гриба, але ми й так усі трохи з привітом — вирішили обійтися без цього. Зате були мандаринки з написом «з’їж мене» і тістечка.

— Яка в тебе улюблена цитата з «Аліси»? — запитую я в Лєни Філіппової.
— «А хто нормальний?» — каже вона. — Аліса питає Кота: де я можу знайти когось нормального? А Кіт каже: а хто нормальний? Нормальних тут немає — і в цьому, власне, й принадність. Так що далі, то все дивніше й дивніше.

Фоном звучала компіляція з різних музичних творів. Її зробила донька Філіппових.

Лєна розповіла нам про деякі експонати.
— У нас котики, мабуть, якийсь основний теж лейтмотив, — сказала вона, дивлячись на чорну кішку (на ній сукенка) з довгими лапами, незграбну, мов відбиток у кривому дзеркалі.

— Бо як починалася ця казка? З того, що Аліса гралася з кошенятами. І чорненька Кітті була якраз надто активною і доволі бешкетливою. А потім вона трансформувалася в Чорну Королеву, яка повчала, вела за собою, давала поради. При цьому була геть блискучою особистістю. І ми не могли оминути увагою котів!

Коти були в обох залах. Вони визирали з-за інших персонажів. Сиділи в каміні. І навіть під лавкою. А! Ну так — це Панна Кота. Її так і не вдалося роздивитися. Вона розтанула, як усмішка Чеширського Кота.

— Вони теплі, вони загадкові, вони таємничі, — розповідала Лєна. — А цей кіт, — вона вказала на довгоруку дзеркальну кішку, — двохтисячних років, просто зі старовинних тканин, з вінтажних тканин. Тому так і виглядає.

Вінтажно-дзеркальна кішка з усіх сил намагалася видатися антикварною.

— Яка тут робота найбільш тобі близька?
— Напевно, сама Аліса. Не блондинка, не діснеївський типаж, а саме зосереджена, трохи насторожена, бо вона бачить, наскільки небезпечний світ, що її оточує. Це робота Олі Довбуш. Це наша подруга, яка бачила весь жах від 2014 року, усе, що відбувалося в Донецьку. З родиною вони виїхали, думали — на два місяці. А зрештою надовго лишилася в Німеччині. Вона побачила Алісу саме такою — справжньою, яка бореться сама з собою, яка розуміє, що навколишній світ не такий теплий і лагідний, як хотілося б дитині. От вона мені, мабуть, найближча, бо саме так усе зараз і відбувається.

Фотоапарат спалахував, вихоплюючи з темряви то Алісу, то Бурмоковта, то Кролика, що тікав. У темряву йшли ноги Аліси-володарки-гігантки.

Тут усі фігурки — ручної роботи. Їх створювали майстри з України та світу. А також незвичайні колажі, каліграфія, світлові дива — такі, як видимі лише в темряві візерунки й фрази, що випливають з темряви. Над виставкою працювали, не покладаючи рук, і самі автори, і працівники Музею Блещунова.

А який у ній сенс? Який сенс у цьому Задзеркаллі? — запитаєте ви.
Ось ми й підійшли до найголовнішого.

На відкритті були дівчатка й хлопчики, які з цікавістю розглядали і Гусінь, і Труляля, і Траляля.

У цьому-то й річ, вважає Лєна. Заради цього все й затівалося. Філіппова, лікарка й викладачка з 25-річним стажем, допомагає дітям і підліткам.

Вона надає ту саму першу психологічну допомогу, що потрібна, коли світ раптом стає догори дриґом. Їй вдавалося за допомогою казки розговорити хлопчика, який замкнувся в собі після окупації.

Єлена говорить про величезну проблему:
— На жаль, ВООЗ дає все гірші й гірші прогнози саме для нас. Причому як для українців, які залишилися вдома, так і для тих, хто за кордоном. У нас зростає кількість суїцидів серед підлітків — це страшно. А наш проєкт — це пошук шляху. І хтось прийде на нашу виставку й зрозуміє, що вихід таки є. І вихід не у вікно, а у двері, до яких можна підібрати чарівний ключ. Я дуже сподіваюся, що вони зможуть підібрати ключик до прекрасного саду свого майбутнього.

А останньою фразою, яку Керролл написав у своїй казці, була така:

«…вона збиратиме довкола себе інших малих дітей і змушуватиме їхні оченята сяяти й радісно блищати, розповідаючи їм дивовижні історії — може, навіть сон про Країну Див — і як вона розумітиме всі їхні прості печалі та радітиме всім їхнім простим радощам, згадуючи власні».

Саме цього хочуть Єлена та Сергій Філіппови — зберегти дитинство, не дати йому зникнути серед наших страшних воєнних буднів.

Кроляча Нора буде відкрита аж до дня народження Льюїса Керролла — до 27 січня 2026 року.

Автор — спеціальний кореспондент «Думський» Дмитро Жогов, фото Валентини Бакаєвої