Мітла творчості не перешкода: одеський двірник у вільний від роботи час майструє з дерева й обдаровує сусідів  

Напевно, більшість людей, якщо запитати їх, чи може двірник бути щасливою людиною, покрутять пальцем біля скроні. Мовляв, яке вже тут щастя? Копійчана зарплата, а робота важка, брудна, вставати треба ні світ ні зоря.

Однак одеський майстер мітли і совка Василь Молотков думає інакше. Дарувати людям чистоту — важлива і вдячна справа, вважає 75-річний комунальник. Зі своїми обов'язками, попри вік, чоловік справляється на відмінно, сусіди його знають і поважають. А ще у Василя Петровича є хобі — він із захопленням створює вироби з дерева, обдаровуючи ними знайомих і друзів.  

Взагалі, він людина цікавої долі. Василь Молотков народився 1947 року в Рязані, у чотирирічному віці опинився в Криму. Радянська влада активно перемішувала народи, і сім'ї бджоляра Петра Молоткова запропонували перебратися в село Суворове, що між Бахчисараєм і Севастополем. Раніше воно називалося Аранчі і проживали в ньому кримські татари, виселені з півострова тоталітарною владою.  

«Нам виділили гарний будинок, просто садибу, я б сказав. Гарний сад, багато вишень, слив, яблука були. Сусіди навчили, як облаштувати тепличне господарство, і вже за рік у нас були свої помідори, огірки, буряк, а невдовзі батьки не лише забезпечували сім'ю овочами, а й торгували ними», — згадує Василь Молотков.

Після закінчення початкових класів наш герой перебрався до сестри в Одесу, де навчався у вечірній школі. Потім, отримавши спеціальність забійника, працював на м'ясокомбінаті аж до його закриття в 1982 році. Далі були роботи вантажником на верстатобудівному заводі та прибиральником у технікумі громадського харчування, ну а три роки тому чоловік влаштувався двірником у КП «ЖКС «Порто-Франківський».

«Робота двірника — дуже потрібна і зовсім непроста, як може комусь здатися. О пів на п'яту ранку я вже на території. У мене десять дворів. Як каже мій начальник: «У тебе найскладніша ділянка, але найчистіша». Будь-який сірник, будь-який недопалок я підіймаю. Коли почалася велика війна, стало, як не дивно, легше. Люди стали більш дисциплінованими, менше смітять. Раніше йде людина, кульок порвався, тут же і кинув його, а зараз до контейнерів доносити стали. Мені подобається моя робота, я розумію, що не дарма живу», — каже Василь Петрович.

Років п'ять тому Молотков відкрив у собі тягу до створення виробів із дерева і відтоді у вільний від роботи час творить. З-під його руки виходять дерев'яні церковці, козацькі булави, українські хати, оздоблені різною фурнітурою.

«Це моє хобі, моя віддушина, я створюю ці вироби і дарую їх людям. Весь двір, де я живу, з моїми подарунками. Колеги по роботі теж обдаровані. Люблю бачити, як людина радіє. Це зараз особливо важливо, йде війна, розпочата з волі одного божевільного, і всім несолодко. Але потрібно жити далі, потрібно сподіватися і вірити», — каже Василь Молотков.

Розмову закінчено. Василь Петрович бере свою мітлу, посміхається наостанок і береться до денного прибирання. Через кілька годин на ввіреній йому ділянці буде зовсім чисто.  

Автор — Ростислав Баклаженко