Одеса, яка перемагає «русский мир»: як 3 березня 2014 року змінило історію міста

11 років тому, 3 березня 2014 року, Одеса і область опинилися на роздоріжжі, було те, що системні аналітики називають точкою біфуркації. Пропутінські кола в місцевому політикумі готові були запустити тут механізм «русской весны», що згодом неминуче призвело б до розвитку подій за кримсько-донецьким зразком. У Києві вже перемогла Революція Гідності, Янукович, однак, не здавався, окупація Криму йшла повним ходом. Про те, наскільки ситуація була вибухонебезпечною, можна судити з наших заголовків того дня:

Протистояння під ОДА: губернатора звільнили, а російський прапор зняли

Хроніка окупації: у Криму захоплено 2/3 військових частин, морпіхи і прикордонники все ще чинять опір

Янукович попросив Путіна ввести війська і «відновити порядок в Україні»

Офіційна заява «Думської»: Янукович — не президент України

Однак русскомирного сценарію не сталося — знайшлися здорові сили, які стали на заваді реалізації цього плану. У залі зібралися депутати. Прямо на ґанку будівлі стояли проукраїнські активісти та народні обранці в кільці антимайданівців. Потім — оточення правоохоронців і знову проукраїнські активісти. Про те, як це було, згадує учасник тих подій Михайло Шмушкович.

Я розповім про те, як усі ці процеси виглядали спочатку із сесійної зали облради, а пізніше — з ґанку будівлі, де ми стояли кілька годин. Я розумію, що навколо кубика Рубіка кипіли пристрасті, але я не був учасником тих подій. Тож моя розповідь дуже суб'єктивна. Вона глибоко особиста.

Про все за порядком. Спочатку про атмосферу. Останні дні в повітрі пахло указом про призначення нового губернатора. Це місце пророкували Олександру Дубовому з «Батьківщини» і Володимиру Немировському з «Фронту змін». Обидва — представники сил об'єднаної парламентської опозиції.

Головний ініціатор скликання тієї сесії, як і потенційний вигодонабувач — Микола Скорик.

Він був депутатом облради, і його головна мета — пересісти в крісло голови. Але на його шляху став Микола Тиндюк, який довгі роки був першим заступником (спочатку за Гриневецького, потім за Пундика) і, нарешті, став головою облради. Іронія ситуації в тому, що саме Скорик допоміг йому піднятися до цієї посади, а тепер намагався змістити.

На сесію з'їхалося безліч російських телеканалів, їхніх власкорів. Спочатку людей із проросійськими поглядами зовні було небагато — лише кілька сотень. Однак присутні на позачерговій сесії всерйоз розглядали варіант, за якого антимайдан міг узяти гору. Тоді Олексій Албу (депутат обраний від компартії, але вигнаний звідти за радикалізм) виступив із місця і запропонував ухвалити те саме русскомирное звернення, за нього проголосувало приблизно 10 осіб. Серед них були й ті, хто досі в одеській політиці. На останніх виборах дехто йшов від «слуг», наприклад Анатолій Артеменко з Любашівки. Але повернемося до Албу. Підтримки в облраді в нього практично не було: він вважався маргіналом навіть серед біло-блакитних, не кажучи вже про інші фракції.

Загалом, перше звернення, де про мову, автономію, референдум (усе як люблять русскомировцы), не пройшло.

Далі була спроба проштовхнути проєкт резолюції, запропонований Скориком. Він мав розмитий, загальний характер, але його мета була очевидна — показати Києву, що з місцевими елітами необхідно рахуватися. На той момент дві третини облради становили депутати від ПР та її сателітів: директори шкіл, головні лікарі, голови адміністрацій. Частина фракції «Батьківщини» попередньо обговорила проєкт зі Скориком і була готова голосувати за.

Однак ситуація почала змінюватися завдяки Олексію Гончаренку. Якщо на початку за варіант Скорика голосів було більше, хоч і не більшість (в облраді тоді було 132 депутати, для ухвалення рішення достатньо 67 голосів), то поступово його пропозиція втрачала підтримку. Відео, як ми проганяємо із зали Давидченка, доволі швидко завірусилося. І після його демаршу, або навіть втечі, позиції Гончаренка зміцнилися ще більше.

Трохи про цей епізод. Я б навіть не став втручатися в ситуацію, якби Давидченко і Гончаренко були сам на сам. Але за антимайданівця в якийсь момент почав заступатися В'ячеслав Маркін (загиблий у Будинку профспілок 2 травня), могли підтягнутися й інші. Я зробив те, що зробив, отримавши за це прізвисько «розсерджений бегемот» від одного з журналістів.

Не всі моменти потрапили в ефіри телеканалів. Наприклад, ще одна штовханина сталася, коли до трибуни намагався вийти проросійський активіст Валерій Кауров (той, якого за кілька років до того облили відром із нечистотами просто перед мерією), але регіонал Василь Чорнолуцький схопив його в оберемок і просто відшпурнув.

Тим часом зовні будівлі проросійські активісти спалили український прапор. Олексій Гончаренко вирушив до свого колишнього кабінету (він був першим заступником голови облради до 19 лютого, проте пішов із цієї посади та з ПР після подій у Києві та Одесі), де були прапори України та Одеської області. Він виніс синьо-жовтий стяг назовні, і ми разом із ним стали на ґанку будівлі. Нас було чоловік 10, активістів і депутатів облради. Часто не знайомих між собою. Нам важливими були два моменти: перший — показати Самообороні, що будівля не захоплена, державний прапор, нехай і не на флагштоку, але є. І друге — не можна було допустити картинки для рашаЗМІ. Що, мовляв, одесити і влада в єдиному пориві, спати не можуть, як хочуть у рф.

Проросійський натовп, що цікаво, на той момент не виглядав страшним. Перед ґанком стояли не бойовики, а екзальтовані старенькі і багато в чому дійсно ідейні антимайданівці.

Однак після провалу голосування проросійські активісти спробували знову загнати депутатів всередину будівлі. Деяким моїм колегам вдалося безперешкодно вийти: вони просто не виглядали як депутати для присутніх.

Юрій Димчогло тоді сказав: «Зараз нас атакуватимуть ті, хто охороняв будівлю». Адже антимайданівці, які зібралися на проспекті Шевченка, були частиною структури Партії регіонів, і серед них було чимало людей, пов'язаних із місцевою владою.

Примітно, що в якийсь момент депутати від ПР почали забирати у своїх колишніх підлеглих заточки та іншу холодну зброю і викидали її в каналізаційні люки. Робили це на «старому авторитеті» — адже нещодавно вони ще командували цими людьми.

Сам я цього не бачив, але точно впевнений у людині, яка мені це розповідала.

Вигнаний з трибуни Давидченко, попри радикальні гасла в залі засідань, не був справжнім лідером думок. Йому аплодували тільки тоді, коли він говорив щось особливо провокаційне. Але за лаштунками він поводився скоріше як боягуз, намагаючись, домовитися і торгуватися.

Навіть коли сторони досягли формальної угоди, на площі залишалися найбільш екзальтовані проросійські активісти — близько 150 осіб. Вони нікому не підкорялися, будучи впевненими, що депутатів можна просто «вмовити» знову відкрити сесію. Я намагався пояснити одній інтелігентній дівчині, що це неможливо: депутати перебували далеко — хто вже в Любашівці, хто в Саврані або Бєлгороді — і навіть якби хотіли, вони не могли б фізично приїхати.

Антимайданівці, які стояли тоді до останнього, були ідейними людьми. Їх було, звісно, в рази менше, ніж любителів росії на початку мітингу.

До речі, ще вдень була як мінімум одна спроба вирвати український прапор із рук Гончаренка. Хтось запропонував «давайте всі разом» і спробував його вирвати. Але нас на ґанку було небагато, і ми допомагали один одному.

Протистояння тривало ще кілька годин. Іноді я думаю про те, що через півтора місяця в Горлівці викрали і вбили Володимира Рибака. Убили за український прапор. Він був там у цей момент один.

Тоді я часто повторював: у нас було чотири облради, які реально штурмували проросійські активісти. У Луганську і Донецьку вони домоглися свого — там депутати проголосували за російську мову, референдум, автономію. У Харкові будівлю облради фізично захопили, і повернути її вдалося тільки за допомогою спецпідрозділу «Ягуар». Одеська облрада стала єдиною, яку захопити не вдалося (завдяки Самообороні, євромайданівцям і чого вже гріха таїти, нам, депутатам) і першою в Україні, яка офіційно засудила іноземну агресію.

Ті, хто стояв на ґанку, не очікували, що протистояння буде таким довгим. Ми чекали на прихід робітників «Стальканату» — розраховували, що вони стануть нашою підтримкою і бар'єром від проросійських активістів. Хлопці дійсно прийшли, але скоріше як учасники мітингу, а не силове крило. Зараз я розумію, що це було правильно, але тоді ми чекали більшого.

Я не пам'ятаю вже точної хронології і розповідь моя може бути дещо сумбурною. Але я б нічого не змінював. Ми зробили все правильно.

Шансу повторити «Донецьк» і «Луганськ» в Одесі не було — не той склад облради. А ось сценарій «Криму» — під загрозою автоматів — був цілком можливий.

Тоді «русский мир» ішов скоріше туди, де на нього чекали. Одеса показала, що тут його не чекають. Ми ще не знали, що найстрашніше — попереду. Спочатку АТО/ООС, потім повномасштабне вторгнення. Але той раунд Одеса й одесити однозначно виграли. Мені приємно усвідомлювати, що я, як і сотні інших, доклав до цього руку.