Тортури, побиття, викрадення дітей: херсонський таксист — про місяці життя в окупації  

Спеціальний кореспондент «Думської» Дмитро Жогов продовжує спілкуватися з людьми, які пережили російську окупацію. І не перестає жахатися тому, що відбувається.

Є така повість білоруса Василя Бикова «Знак біди». Видана вона 1982 року. До слова сказати, нагороджена ленінською премією. І ось чому.

Я читав її і відчував весь жах війни через психологію радянських селян. Літня пара — сувора старенька Степанида та її чоловік, слабовільний і м'який Петрок, тяжко працювали в колгоспі. Жили не бозна-як, але не голодували (хоча, може, й голодували, але автор про це не згадує).

Коли прийшли німці, селяни вирішили, що проживуть і під окупантами. Люди вони працьовиті. Але порося від фриців, однак, сховали. Петрок варив для солдатів і поліцаїв самогон, Степанида пасла корову разом із глухонімим пастушком, селяни потихеньку запасалися картоплею з колгоспного поля. Благо, ніхто за руку не ловив. Але не вийшло мирного співіснування з новою владою. Нацисти вбили недоумкуватого пастушка, пристрелили корову, а потім і тихого Петрока побили й відвезли з петлею на шиї. Загинула і Степанида.

«Найсильніший антивоєнний твір», — захоплено писали про повість. І справді, радянський читач розумів, що навіть якщо життя твоє не цукор, репресії та колективізація, то з нахабним окупантом, якому дозволено грабувати та вбивати, буде геть повний пипець.

«ZЕТКИ»

Денис Єпіфанцев працював таксистом у Херсоні. Йому дивом вдалося вижити. Голова поголена. Видно шрам. Охоче згадує про те, що відбувалося в окупованому місті. Щось із його розповіді здасться відразливим. Ми всі звикли до героїки. Але це розповідь звичайної людини, звичайне, розмірене життя якої перетворилося на пекло.

До війни Денис таксував на євроблясі — БМВ третьої серії. І то не своїй. Брав в оренду. Півтори тисячі на тиждень вийми та поклади. У службі таксі репутація була хороша. Працювалося тихо, спокійно. За графіком, який сам для себе розробив. З п'ятої до десятої ранку вивозив народ на роботу. Потім обід. З четвертої вечора завозив назад по домівках.

- Як війна (йдеться про повномасштабне вторгнення, — Ред.) почалася, пішло повне беззаконня. Дорожніх правил руху не дотримувалися абсолютно. У нас є вулиця Робоча, яка перетинається з Горького. Вона одностороння. І зазвичай, якщо світлофор не працює, ти дивишся праворуч, чи не їде хтось. А тут уже треба дивитися і праворуч, і ліворуч. Того разу віз клієнтів і «Zетка», так ми називали КаМАЗи і всяку їхню техніку, промайнула за кілька сантиметрів зліва! Вчасно натиснув на гальма. Вона б мене просто переїхала. Пасажири задерев'яніли! Так, росіяни їздять, як хочуть. По зустрічній він жене і не чекає, звернеш ти чи ні. Він не зверне, це точно, тому що в нього там сила. Це тобі треба ставати на узбіччя і трохи далі, щоб не зачепив.

- У вас були думки про те, що треба їхати?

- Ні, таких думок не було. У нас хлопці, які на Нафтовиків пішли проти, коли був опір, майже всі загинули (ідеться про трагедію херсонської тероборони, яка майже в повному складі загинула в перший тиждень вторгнення: не маючи важкого озброєння, компетентного командування та підготовки, ці герої просто не зуміли дати гідної відсічі окупантам, «Думська» обов'язково про них напише, — Ред.). Я теж хотів піти. Дружина з дітьми не пустили. Стала вона перед воротами і сказала: «Нікуди ти не підеш!» І мені було дуже боляче й прикро бачити наступного дня згорілі машини, а потім те, як ховали цих хлопців. Херсон не хотілося кидати до останнього.

- Багато було колабораціоністів?

- Були. У мене діти бігали, продавали пиріжки. І кричали українською: «Гарячі пиріжки з картоплею та капустою!» А одна жінка, місцева колаборантка, почала кричати: «Біндери! Прокляті біндери!» Розбила на мені трилітровий бутельок. Син почав плакати. А вона плюється. Син кричить: «За що? За те, що ми розмовляємо українською?»

ДІТИ ЗНИКАЛИ

Денис, його дружина Аліна і двоє їхніх синів російськомовні. Точніше, як…. Пацани більш-менш українською розмовляють. Денис і Аліна можуть суржиком, винувато посміхаючись, пару речень скласти. Але відчувається, що їм, як і багатьом, неприємно, що вони не знають державної. Аліна пишається, що діти співали «Ой у лузі червона калина» під час окупації на вулиці. Але й страшнувато було.

А потім пройшов слух, що окупанти дають грошей на дітей. Десять тисяч російських рублів. Аліна одразу сказала: «Мені їхніх грошей не треба. І в російську школу вони ходити не будуть». І гуманітарку теж від них відмовилася отримувати. Бо «світити» своїми документами не хотіла. Чутки пішли, що в тих, хто не віддав дітей до російської школи, їх відбиратимуть. А тут ще малі з іграшкових автоматів стали з кущів по окупантах цілиться. Недалеко до біди. І Аліна з дітьми поїхала. Змогла вибратися в Одесу. Залишився один Денис. Як і раніше, «таксував». Стеріг будинок від мародерів.

- Більшу частину людей возив у річпорт, на переправу, — розповідає він. — Усі тікали з Херсона. І думали, що в правильному напрямку. А багато хто зникав невідомо куди. Я чув, що табори готували для нас у Сибіру. Не знаю, правда чи ні. Але дітей вивозили. Були розвішані оголошення, що дітям готують відпочинок у Геленджику, Артеку. Багато батьків повелися на це. Нібито на два тижні. Через два тижні дітей немає. Той, хто хоче забрати своїх дітей, має сам їхати. Але назад батьки не поверталися. Знаю, що вивозили інтернати. Інтернат глухонімих дітей, там близько сорока осіб вивезли. І все. Нема їх.

«ЦЕ ТОБІ ЗА ТЕ, ЩО ВІСІМ РОКІВ БОМБИЛИ ДОНБАС»

Таксисти — народ цинічний. Хваткий. Свого не упустять. І з окупантами Денис лаявся і сміливо відстоював свої кровні.

- Взяв замовлення. Треба було їх до Чорнобаївки довести. Один бурят, інший з Архангельська. Третій — рідкісний звір, москвич. Довіз, а вони кажуть: давай далі. Ще. У них із собою чотири баклажки горілки. Пива п'ять каністр. Показують: треба нам туди, мовляв, у посадку. Я кажу: «Ні. Хочете — стріляйте. Я туди не поїду. Машина низька. А там танк недавно проїжджав. Моя машина на пузо сяде і все». Вони: «Ну гаразд. Скільки з нас?» Я називаю суму в гривнях — шістсот. Цей дістає рублі й починає мені рублями рахувати. Я кажу: «Рублі не беру». Він тут же б'є прикладом в обличчя. Я втерся. І почав скандалити. Вони побісилися трохи, але розрахувалися. Щоправда, гривні в них, дійсно, не було — платили рублями, але за курсом. Щоправда, вони його не знали. У підсумку я їм нарахував не на шістсот гривень, а дві тисячі, — мій співрозмовник зловтішно сміється.

А потім сталося неминуче. Те, що Денису досі щастило — це, найімовірніше, не його заслуга, а їхня недоробка.

- Замовлення, коли приходить, ти ж не знаєш, кого везеш, — продовжує херсонець. — Кого і куди. І повернешся ти чи ні. Мені зателефонували, треба було дівчинку легкої поведінки забрати у ФСБшника в Чорнобаївці. Я поїхав. Гроші потрібні були, а виїзд на Чорнобаївку оплачується в подвійному тарифі. А вже дев'ята година вчора. У нас перший блокпост був на авторинку. Там стояла росгвардія. І, як на будь-якому блокпості, виходиш із машини, показуєш документи, відкриваєш багажник…

Кажуть: «Дядя, ти в курсі, що скоро комендантська година? Ти встигнеш?» Я кажу: «Мені тільки треба забрати дівчинку і повернутися назад», — «Гаразд, їдь. Якщо встигнеш за двадцять хвилин, то добре».

Там, біля пам'ятника літаку («Авіаторам на честь 40-річчя перемоги», — Ред.), перед другим блокпостом я, як годиться, їду 20 кілометрів на годину і на аварійці. Багато хто розповідав, що ті блокпости, де стояли «ДНР», краще в їхню зміну не потрапляти. А я потрапив.

Я тільки розвертаюся, чую постріли. Зрозумів, що в повітря. Зупиняю. Б'ю по гальмах. До мене біжать. Я в бардачок за документами. Виходжу з машини, тикаю документи. У відповідь отримую прикладом Калашникова в дихалку. А потім уже погано пам'ятаю. Били куди попало. Єдине, що запам'яталося: «Це вам за вісім років Донбасу!» Усе уривками. Спалахами. Ось тягнуть за руки по землі, а потім кинули в яму. Начебто неглибоку — воронка була біля самого літака. Їх же обстрілювали в Чорнобаївці добре. Ось у неї мене й викинули. У мене була пробита голова, зламані ребра. Ключицю вибито. Зуби вибили. Вони думали, що мене вбили, і зверху землею присипали. А я, коли прокинувся, лежав тихенько. Думаю, зараз вони розійдуться, а я тихенько поповзу додому.

Забрали в мене телефон і гроші. І машину.

І тут дзвонить цей ФСБшник на телефон мені. Я чув із ями. Вони метрів десять стояли від мене. І почав їх ФСБшник крити матом. Вони відразу: «Так точно! Так точно!» І двоє людей до мене відразу підбігли. З ями витягли, від землі обтрусили. Лящів надавали. Запитують: «Живий?» — я відповідаю, що так. «Ти ж розумієш, що це для профілактики?» — «Так, хлопці, вибачте, будь ласка».

Сів у машину. У мене чотири ребра зламаних. Грудна клітка горить вогнем. Весь у крові. Пересувався в стані шоку. Я скотився, там спуск такий… Забрав дівчинку. Поїхав на перший блокпост, де росгвардія стояла. Вони запитують: «Що з тобою сталося? Ми ж пропускали тебе нормального», — «Невдало вийшов із машини. Спіткнувся, упав». А що я їм буду говорити? Вони всі заодно. Мені кажуть зі сміхом: «А там усі падають! Гаразд, проїжджай».

КАТУВАННЯ

Приїхав Денис весь у крові. Ледве живий. Лікарів у місті майже не залишилося: більша частина роз'їхалася. Вирішив, що сам вибереться. Але не вийшло.

- У мене набряк голови почався, — згадує таксист. — Температура під сорок підскочила. Я боюся за кермом свідомість втратити, поїхав у лікарню. Там сказали: треба різати, але ми зараз таким не займаємося. Я купив антибіотики. І мазі. А в лікарні, у нейрохірургії, спостерігав таку картину. У приймальному відділенні на першому поверсі медсестри-українки кричали: «Ми цих падлюк ніколи не прийматимемо! — це вони про чеченців. — Нехай де хочуть, там і лікуються!»

Кадирівці стояли в кінці коридору. Там же - заплакана дівчина. Я вийшов на вулицю перекурити. Чеченці, виявляється, її батька привезли з катівні в колишньому витверезнику. Чоловікам випалили там очі за відмову розучувати російський гімн. А дідові вже сімдесят, воно йому не треба. Він українець. Йому сунули текст. Він сказав, що погано бачить. І тоді вони йому випалили очі. Коли його привезли в лікарню… Видовище те ще. Йому теж знімок голови робили.

Донька дивилася на кадировців, і я в її погляді бачив, як вона їх подумки розриває.

Поруч із цим колишнім витверезником дев'ятиповерхівка стоїть. Так люди звідти з'їхали. Повністю. Тому що вони не могли витримати криків, які там стояли вночі. Там катували, натурально катували. Я багато жінок із Херсона туди перевозив, у яких пропадали чоловіки, зяті, сини.

І вони їх не могли побачити. Просто возили по чотири місяці туди передачки. А їм казали: «З ним усе нормально». Телефоном не давали поговорити: «Передачку давайте!». А хто цю передачку їв, невідомо.

ПУТАНИ, НАРКОМАНИ І ВІЙНА БУРЯТІВ ІЗ КАДИРОВЦЯМИ

- Путан часто возили? — запитую співрозмовника.

- Так. Я розмовляв із ними. Кажуть: це наша робота. Треба годувати дітей. Із Херсона багато сімей виїхало. Мужики залишилися, і якщо хтось хотів собі дівчинку, то вони не могли знайти. Бо всі дівчатка працювали виключно по росіянах. Ті платили добре.

Кадирівці займали всі готелі і росіяни сильно лаялися, тому що у всіх готелях були ці… «Ахмат сила» з дівчатками. А росіяни стояли на перших позиціях. У них багато було непорозумінь між собою. Між росіянами і чеченцями, між бурятами і чеченцями. Могли перестрілку почати в центрі міста. Я навіть спостерігав таку картину. У нас є ЦУМ у центрі міста. Великий гіпермаркет. Я приїхав на попереднє замовлення. Підкотив до центрального входу і став. Тут двері відчиняються, виходять буряти і заходять чеченці. Усі з автоматами. Один одному дорогою не поступаються, як барани на мосту, штовхають один одного плечима. І звісно, роблять це спеціально. І тут же на вході починаються розбірки. Перезаряджають автомати. А я сиджу і Бога молю: скоріше б вийшов клієнт, щоб виїхати звідти. Вони ж можуть почати стріляти.

- А дівчатка не боялися їздити до таких клієнтів?

- Ні. Вони були всі під наркотою. Вони всі вживали. І орки теж. У мене навіть був випадок, коли я возив росіян на закладки. Копачі! Деякі в мене запитували: «А у вас грибів немає?»

- У сенсі? Яких грибів? Мухоморів?

- Вони там усі під чимось. Їх не було нормальних. Якщо не вживали гриби, то вони солі курили. Або глушили горілку. Їм треба було чимось накачуватися. Ось така в них армія. Єдині, хто тверезі й охайні — спецвійська. А так… Йде «денеровець» у брудній формі, автомат телепається, дуло стерлося об асфальт. І в рожевих жіночих капцях. У когось на квартирі віджав.

ПАРТИЗАНСЬКА ВІЙНА

- Якщо наші били «хаймарсами», то били точково. І коли прилітало у військкомат або в школу міліції, то наступного дня всі, хто живе навколо, не ходили і не голосили: «Ой, тут же житловий квартал, що ж вони стріляють». Вони ходили і плескали. Аплодували. Молодці. Потрапили туди, куди треба. У саме осине гніздо. У росіян немає труповозок. Вони брали наші сміттєвози. Ось, припустімо, у військкомат на Паровозній прилетіло. Десять сміттєвозів заїхало, а потім навантажені виїхали в бік звалища. Наступного дня місто стоїть усе в гарі, кіптяві. Дихати нічим. Спалювали трупи. Для них це просто м'ясо. А на Чорнобаївці скільки собак відгодувалося! Ходять як телята!

- А партизани були в місті?

- Ми знімали будинок на вулиці Польовій. 44-й номер. А наші партизани були в 92-му. Там почалася стрілянина. З РПГ стріляли, потім чуємо постріли, як із танка. Виявилося, що росіяни якось вирахували наших хлопців. І один хлопець прийняв удар на себе. Щоб усі інші піти могли.

Він один п'ять годин чинив опір. А по будинку стріляли з чого могли. Усі вулиці та під'їзди до будинку перекрили. Два бронетранспортери на вулиці стоять і палять. Там, звичайно, пів будинку вони розвалили. А хлопці, 11 осіб, пішли. Залишилися живі.

- У вас ніколи не було думки, скажімо так, не довезти окупанта до пункту призначення?

Почувши моє запитання, Денис пожвавлюється:

- Часто таке було, коли вони повз нас проходили, а водили такі: «Дивись, два орки пішло. Зараз за ринок зайдуть і ми їх…» Поруч хлопці з ринку. Пивасика хряпнули і кажуть: «А давай!».

А ці відчули чи почули і давай драпака! Стрибнули у свою «буханку» і втекли. Хлопці кажуть, що не встигли навіть нічого зробити. І не тільки думки були та пропозиції. Ми з хлопцями розмовляли. У нас є забігайлівка така. «Тиша» називається. Я підвозив одного дагестанця і двох росіян. У цивільному. Видно, що військові. Вони до мене заскочили захекані: «Швидше! Швидше, газуй!» Дагестанець усе обурювався: «Був би в мене автомат, я б їм показав!»

Виявилося, орки по громадянці в «Тиші» вирішили за звичкою командувати. Та забули, що без зброї. Ну й нарвалися. Ледве ноги забрали. Мені потім водії говорили: «Треба було їх до нас у гараж завести! Звідти б уже й не вийшли». І вирішили: якщо випаде такий шанс, так і робити.

- Якщо до вас після війни в машину сяде росіянин, ви будете його обслуговувати?

- Найімовірніше, ні. Навіть не так. Я більше ніж упевнений, що ні. Після всього пережитого, після бомбардувань, коли дітей ти кидаєш за диван, накриваєш матрацом і сам сидиш, чекаєш, прилетить не прилетить. Ні ніколи!

Денис поїхав із Херсона. Возз'єднався з родиною в Одесі. Йому пощастило. Він залишився живим. Тепер точно знає: під час випробувань є тільки два шляхи — за або проти. Третього не дано.

Автор — Дмитро Жогов